Сучасне авторське право не дає однозначних відповідей на питання, що постали перед науковцями та практиками в результаті виникнення сучасних інфор- маційних технологій та функціонування Інтернету.

Звикнувши мати справу з формами фіксації творів та маючи територіальний характер, авторське право в його теперішньому вигляді доводить свою нездатність належним чином регулювати суспільні відносини з приводу використання цифрового представлення творів та транскордонних комп’ютерних мереж.

ЗМІСТ	ст
Вступ	3
РОЗДІЛ 1. Поняття і джерела авторського права	6
РОЗДІЛ 2. Суб'єктивне авторське право, його зміст і межі	9
РОЗДІЛ 3. Особливості і види договірних відносин у галузі реалізації результатів творчої діяльності	19
РОЗДІЛ 4. Кабельне телебачення, авторські та суміжні права	23
РОЗДІЛ 5. Мережа Інтернет, авторські та суміжні права	27
Висновки	41
Список використаних джерел та літератури	43

РОЗДІЛ 4. КАБЕЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ, АВТОРСЬКІ ТА СУМІЖНІ ПРАВА.

Мережі кабельного (проводового) телерадіомовлення створюються за дозволом місцевих органів державної виконавчої влади. Організація кабельного телебачення зобов'язана забезпечити своїм абонентам трансляцію по кабельному каналу програм державного та суспільного мовлення. Ст. 24 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року N 3759-XI Основним нормативним документом, який регламентує питання функціонування телебачення, зокрема, кабельного в Україні є Закон України „Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року N 3759-XI (в редакції Закону N 2921-III від 10. 01.2002). Цей Закон відповідно до Закону України "Про інформацію" регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Втручання державних органів, органів місцевого, регіонального самоврядування, їх посадових осіб, об'єднань громадян, окремих громадян у творчу діяльність телерадіоорганізацій, а також цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняються; контролюється лише зміст інформації, яка охороняється законом. Ст. 6. Закону України „Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року N 3759-XI.

Порядок роботи телерадіоорганізацій, пов'язаний з використанням мереж кабельного (проводового) телерадіомовлення, визначається статтями 13-18 Закону „Про телебачення і радіомовлення”. Відповідно до статті 25 Закону „Про телебачення і радіомовлення” телерадіоорганізації мають право використовувати програми чи передачі інших телерадіоорганізацій тільки після отримання від них відповідного дозволу, за винятком випадків, передбачених статтею 36 цього Закону.

Забороняється тиражування, показ, реалізація теле-, радіо-, відеопродукції без дозволу їх власників. У разі використання програм чи передач телерадіоорганізації без її дозволу вона має право на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення її права. Спори, що виникають, вирішуються судом або арбітражним судом у порядку, встановленому чинним законодавством. Відповідно до статті 36 Закону „Про телебачення і радіомовлення” телерадіоорганізації належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів.

Сьогодні існує багато нерозв’язаних проблем авторського права і суміжних прав. Насамперед, необхідним є подолання традиційної недооцінки в економічному, соціальному, суспільному розвитку країни значення об’єктів авторського права і суміжних прав. Це, зокрема, дається взнаки при визначенні джерел надходження коштів до бюджету, коли поза увагою держави залишається величезна галузь сучасної індустрії, в якій обертаються мільйонні суми коштів і в якій народжуються значні суми нестягнених податків.

Вагомий результат правомірного, упорядкованого використання об’єктів авторського права і суміжних прав у загальнодержавних масштабах – тисячі робочих місць, відчутне звуження тіньового сектора економіки, успішний розвиток національної культури. Якщо Україна прагне наслідувати кращі світові зразки (а альтернативи цьому немає), то необхідно культивувати право цивілізованого користування будь-яким твором будь-якою особою, у будь-якому місці, за будь-яких обставин.

Вкрай важливим і необхідним є також забезпечення беззастережно правомірного використання в Україні творів вітчизняних і зарубіжних авторів, ефективна боротьба з “піратством” у сфері звуко- і відеозаписів, поширення комп’ютерних програм. Піратство зачіпає інтереси всіх, хто бере участь у створенні інтелектуальних творів, їх виробництві і розповсюдженні, тобто зачіпає права, передбачені системою захисту авторського права і суміжних прав. Позбавляючи авторів і виконавців відповідної матеріальної винагороди за їх творчу діяльність, “піратство” являє собою відчутну перешкоду на шляху загального культурного розвитку і негативно впливає на творчу діяльність. Видавці і продюсери позбавляються тієї винагороди, яку вони повинні були одержати за свою успішну діяльність, і це, своєю чергою, впливає на те, який ступінь ризику вони можуть собі дозволити, подаючи на ринок новий твір. Знижуються доходи законних розповсюджувачів, оскільки “пірати” можуть продавати свої незаконно виготовлені копії за нижчою ціною, бо їм не доводиться нести затрати на виробництво продукції; ціни, встановлені законними розповсюджувачами творів, часто не можуть конкурувати з тими, які встановлюють “пірати”. Доходи “піратів” не обкладаються податками, бо “піратство” – нелегальна діяльність. А це негативно впливає на фінансування потреб мистецтва.

Подолання “піратства” дозволить вирішити не тільки найближчі, поточні, а й перспективні завдання, а саме: суттєво поліпшити матеріальне становище письменників, композиторів, художників, майстрів театру і кіно, виконавців, розробників комп’ютерних програм та інших; відчутно поповнити державний бюджет; покращити фінансування галузей культури і науки; забезпечити виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері охорони об’єктів авторського права і суміжних прав; привести національне законодавство з авторського права і суміжних прав у відповідність до вимог Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угоди ТРІПС), сприяючи тим самим приєднанню України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та її вступу до Світової організації торгівлі (СОТ); інтенсифікувати процес вигідного розвитку міжнародних духовних обмінів, передусім – шляхом експорту прав на твори науки, літератури і мистецтва.

Проблеми захисту прав інтелектуальної власності в умовах виникнення глобальної інформаційної інфраструктури привертають все більше уваги з боку працівників різних країн, тому що в різних країнах ключові поняття авторського права – такі як право на відтворення, публічне виконання, публічне сповіщення, публічний показ, розповсюдження, використання цитат, відтворення твору в особистих цілях, відтворення примірників твору для навчання, відтворення творів бібліотеками та архівам – інтерпретуються по-різному, а для мережевих технологій ці поняття ще зовсім не вироблені. Все більш розмитою стає межа між творчістю та інтерпретацією вже існуючих даних, між твором та його копією.

Ситуація значно ускладнюється з розвитком глобальних мереж, зокрема – Інтернет, у якій відсутні поняття національних кордонів, а постійне збільшення швидкості комунікацій та інтенсифікація інформаційних процесів призводить до збільшення мобільності матеріальних та інформаційних об’єктів, виробництво, розповсюдження та правова охорона яких вже не може бути здійснена за допомогою діючого законодавства.

Закони, при створенні яких суттєво використовувалось поняття національних кордонів, стають непридатними до застосування. Все більше значення має швидкість фіксації та реєстрації інформаційних об’єктів, що захищаються авторським правом, а також зручність та ефективність маніпулювання такими об’єктами

Розвиваючись надзвичайно швидкими темпами, Інтернет змінює звичні нам соціально-економічні парадигми. І сучасне право не є виключенням.

На жаль, право сьогодення, базуючись на реаліях світу, яким він був до того, як “цифрова революція” стала реальністю, в більшості випадків виявляється нездатним адекватно реагувати на зміни у суспільних відносинах, викликані появою інформаційних технологій.

Мине багато років, доки право “наздожене” сучасну технологію, якщо це взагалі коли-небудь трапиться. Але ті, хто має справу з інформаційними технологіями сьогодні, не можуть чекати. Їм потрібно вже тепер знати юридичні умови та наслідки своєї діяльності в Інтернеті. Для них є проблемою передбачити, як питання, що виникають та ще виникатимуть у процесі функціонування Інтернету, будуть вирішені при застосуванні сучасного права.

Всі ці питання можуть бути поділені на наступні групи:

Вищенаведеними питаннями перелік правових проблем, що виникають внаслідок функціонування інформаційних технологій, далеко не обмежується, і з часом їх стає все більше.

Головна проблема при їх вирішенні полягає в тому, що право в сучасному його вигляді має справу з матеріальними об’єктами. Ми звикли до того, що щось матеріальне продається та купується, а інформація розповсюджується за допомогою паперу, магнітної плівки або лазерних дисків.

Комерційна діяльність також здійснюється за допомогою матеріального об’єкту, яким є папір. Контракти, замовлення, рахунки, чеки, підтвердження – все це традиційно втілюється в папері, матеріалі, який знають і якому довіряють. В багатьох мовах світу само слово “папір” є синонімом слова “документ”.

В одних випадках папір відповідає юридичним вимогам. В інших випадках він відповідає діловій практиці, що склалась. В решті випадків, люди просто відчувають себе більш комфортно, коли мають аркуш паперу перед очима.

Але в електронному світі паперу не існує. Тому для того, щоб можливості інформаційних технологій проявили себе в повній мірі, звичні нам поняття та моделі поведінки повинні змінюватися.

Більше того, коли інформація існує тільки в цифровій формі, виникають нові проблеми. Звичайною справою, наприклад, є копіювання документів. Але можливість внесення змін до документів, які існують виключно в електронному вигляді, таким чином, що факт внесення змін часто встановити неможливо, надає широкі можливості для шахрайства та інших зловживань.

Сучасне право має також територіальний характер. Тобто, воно обмежене у застосуванні тільки щодо осіб та відносин між ними в рамках території держави або її певної складової частини. Але Інтернет не знає кордонів. Повідомлення, надіслане електронною поштою, наприклад, з одного комп’ютера, що знаходиться в Києві, до іншого, теж в Києві, може пройти через сервери, розташовані в кількох країнах.

Таким чином, коли зникають папір та інші матеріальні носії інформації, а державні кордони більше не є перешкодою, неодмінно змінюються традиційні правові поняття та концепції, що вироблялися віками. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і часто вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід.

Звичайно, зараз багато дискутується питання про те, чи може існуюче право успішно пристосуватися до проблем, що викликають нові види комунікацій та електронна комерція. Але, незважаючи на те, чи відповідає сучасне право таким явищам як, наприклад, електронне видавництво, це право реально впливає на поведінку тих, хто сьогодні займається цим видом діяльності. Доки право розвивається у напрямку регулювання викликаних “цифровою революцією” суспільних відносин краще, ніж воно робить це сьогодні, права та обов’язки тих, хто має справу з інформаційними технологіями, регулюються тим правом, яке існує на даний час.

Право завжди не встигає за технологією. Тому його завданням є адаптація до нових реалій, перегляд старих положень, що розроблялися та були ефективними в абсолютно інших умовах, і забезпечення чіткого керівництва для тих, хто має справу з новими технологічними досягненнями. У випадку інформаційних технологій, без чіткості та єдності в розумінні їх юридичної природи всіма тими, хто має до них відношення, рівень їх використання в усіх галузях людської діяльності не сягне потенційно можливого.

Все вищесказане стосується не тільки таких високорозвинених країн, але і країн з нижчим рівнем інформатизації, в тому числі України, яка, маючи все необхідне для того, щоб зробити вагомий внесок у розвиток “безпаперового” світу інформаційних технологій[36], лише починає створювати спеціальне законодавство в цій сфері. Авторське право є одним з найважливіших видів охорони інтелектуальної власності в Інтернеті в силу, як мінімум, двох причин.

По-перше, більшість матеріалів, що передаються Інтернетом (тексти, зображення, звукові сигнали) є творами в юридичному сенсі і, таким чином, складають предмет авторського права.

По-друге, оскільки сама природа електронних телекомунікацій вимагає багатократного копіювання даних в процесі передачі їх каналами зв’язку та ознайомлення з ними, природно, постають питання стосовно дотримання при такому копіюванні авторських прав.

Будь-яка поведінка користувачів в Інтернеті зачіпає права авторів та їх правонаступників. Інакше кажучи, неможливо нічого зробити в Інтернеті, що б потенційно не порушувало чиїсь авторські права. Перегляд Web-сторінок, збереження їх вмісту в пам’яті комп’ютера, переадресація повідомлення електронної пошти – всі ці дії включають відтворення об’єктів авторсько-правової охорони.

Але до того, як обговорювати проблеми охорони авторських прав в Інтернеті, необхідно, перш за все, визначити, які саме матеріали, доступні через Інтернет, охороняються авторським правом і які вимоги пред’являються авторським правом до них як до об’єктів охорони.

Авторське право всіх країн світу (тих, в яких воно існує) охороняє твори у галузі літератури, науки та мистецтва. Як правило, національні закони і міжнародні конвенції з авторського права містять примірний перелік об’єктів правової охорони та зазначають, що цей перелік не є вичерпним. Зазвичай в цих переліках згадуються літературні, музичні та аудіовізуальні твори, фотографії, картини, малюнки, ілюстрації, карти, плани, ескізи тощо[20].

Натомість, такі об’єкти як повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори фольклору, а також державні документи, символи та знаки звичайно не охороняються[21].

Всі вищезгадані літературні та художні твори можна зустріти в Інтернеті у великій кількості, і всі вони можуть претендувати на захист авторським правом. Але тільки претендувати. Бо однієї лише приналежності до тієї чи іншої категорії творів, зазначеної в законі, недостатньо.

Критерії авторсько-правової охорони.

Для того, щоби отримати захист за законами про авторське право, вищезгадані твори повинні відповідати певним критеріям. По-перше, вони мають бути оригінальними в юридичному сенсі, а по-друге, вони мають бути вираженими у тій чи іншій об’єктивній формі.

Оригінальність.

Перший критерій розуміється в різних країнах світу приблизно однаково.

В Україні критерій оригінальності в законодавстві прямо не закріплено. В якості ознаки твору оригінальність згадується в Законі України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року (надалі – Закон) лише стосовно назви твору як самостійного твору[8]. Закон також наводить приклад творів, які “не відповідають критеріям оригінальності”, проте якими саме є ці критерії, не зазначає[9].

Фіксація.

Підходи до другого критерію в країнах, що належать до різних правових систем, неоднакові.

Охороні підлягають форми вираження ідей автора, а не самі ідеї. Так, якщо автор публікує у формі журнальної статті стислий виклад своїх ідей про те, як побудувати радіоприймач, ніхто не може перешкодити третій стороні використати ці ідеї для створення такого приймача; однак авторське право захистить автора від відтворення примірників його статті без його дозволу. Що стосується самого ви-находу, то на нього не поширюється охорона відповідно до авторського права, але він може бути захищений на інших підставах, наприклад, в контексті промислової власності. Головним є те, що ідеї не охороняються авторським правом. Остаточна фіксація твору в матеріальній формі (рукопис, друкарський відбиток, фотографія, звуко- або відеозапис, скульптура, архітектура, живопис, відтворення в графічній формі тощо) не обов'язкова для виникнення його як передумови для охорони.

Опублікування.

Для того, щоб охоронятися авторським правом, твір, який було розміщено в Інтернеті, не обов’язково має бути до того опублікованим (випущеним в світ), тобто розповсюдженим шляхом випуску в обіг його примірників за згодою автора або іншої особи, якій належать авторські права, у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки шляхом продажу, здачі в найм, прокату або шляхом іншої передачі права власності чи права володіння примірником твору[19]. Само ж по собі розміщення твору в Інтернеті в одних країнах визнається опублікуванням, а в інших – таким не визнається.

Так, український Закон під опублікуванням розуміє також і надання доступу до твору “через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором”[7]. Поняттям “електронні системи інформації”, звичайно, охоплюється і мережа Інтернет.

Авторсько-правове законодавство України, як і інших країн світу сягає, нехай і різними шляхами, одного й того ж результату: що опубліковані, так і неопубліковані твори, доступні через Інтернет, охороняються законом за умови відповідності встановленим ним критеріям охорони.

В Україні правова охорона надається володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства і постійного місця проживання (для юридичних осіб – їх місцезнаходження), твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території України або не оприлюднені, але які знаходяться в об’єктивній формі на території України”[5], а володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства, твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знаходяться в об’єктивній формі на території іншої держави”, правова охорона надається лише відповідно до міжнародних договорів, стороною яких є Україна[6]. Одним же із шляхів оприлюднення (розкриття публіці) твору Закон називає опублікування [4].

Таким чином, твір, який було вперше опубліковано у країні, яка не має з Україною двосторонньої угоди про охорону авторських прав та не є учасницею багатосторонніх конвенцій з цього питання, в Україні охоронятися не буде. Але якщо це не твір, розміщений в Інтернеті! Навіть якщо твір було розміщено в Інтернеті у такій країні, і навіть якщо в цій країні така дія не вважається опублікуванням, він все одно в ту ж мить став доступним в Україні через “електронні системи інформації”, а значить опублікованим, а також одним з тих творів, що “знаходяться в об’єктивній формі на території України” і, відповідно, охороняються згідно її законодавства.

Формальності.

У країнах Бернського Союзу, до якого входять держави-учасниці Бернської конвенції, охорона розміщених в Інтернеті – як і всіх інших – творів, що відповідають критеріям оригінальності та фіксації, наступає автоматично з моменту їх створення. Це означає, що для виникнення і здійснення авторських прав на такі твори “не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей”[10].

Законодавство більшості країн, однак, заохочує виконання авторами або іншими володільцями авторських прав таких формальностей, як нанесення на кожний примірник твору знаку охорони авторського права, державна реєстрація та депонування.

Знак охорони авторського права.

Будучи найкращим способом сповіщення публіки про факт існування авторських прав на твір, знак охорони авторського права інформує споживачів про те, кому належать ці права і може бути досить потужним стримуючим проти їх порушення фактором. До того ж, вартість його нанесення на електронний примірник твору, розміщеного в Інтернеті, на відміну від вартості його нанесення на кожну “жорстку” копію, є, практично, нульовою.

Знак охорони авторського права, як правило, складається з латинської літери С у колі – ©, імені особи, якій належать авторські права на твір, та року його першої публікації[28]. Для сповіщення про свої права виконавці та виробники фонограм можуть використовувати знак охорони суміжних прав, який складається з латинської літери Р у колі – (р), імені чи найменування особи, якій належать суміжні права на фонограму, та року її першої публікації[29]. На знак охорони суміжних прав розповсюджуються всі ті ж правила, що стосуються знаку охорони авторського права.

Державна реєстрація.

Хоча реєстрація авторських прав у державних органах не є передумовою їх правового захисту, закони багатьох країн, що належать до різних правових сімей, її заохочують. Реєстрація, як правило, сприяє сповіщенню публіки про існування та приналежність авторських прав, полегшує встановлення їх істинного володільця при виникненні спірних ситуацій та надає йому процесуальні переваги при захисті своїх прав в суді.

Зазвичай реєстрація прав на твір дозволяється особам, яким належать авторські права або будь-яке виключне право на твір, у будь-який час протягом терміну охорони авторських прав і здійснюється спеціальним органом, про що видається відповідний документ[30].

В Україні реєстрацію прав на твори доручено Державному департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, який “складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій”[11]. До свідоцтва про реєстрацію, що видається цим органом, можуть вноситися відомості щодо “авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір”[11]. При виникненні спору щодо приналежності авторських прав “державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше”[16].

Депонування.

Хоча депонування примірників творів також не є передумовою їх правової охорони, законодавство багатьох країн, незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої правої сім’ї, вимагає її здійснення. В одних країнах депонування розглядається лише як частина процесу реєстрації прав на твір, а в інших, крім цього, служить методом комплектування державних бібліотечно-архівних фондів.

Так, в Україні депонування примірників творів здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України лише “в обсягах, необхідних для ідентифікації творів”, права на які ним реєструються, і лише на термін охорони авторських прав[15].Особливість творів, закріплених в цифровій формі, враховано тим, що при реєстрації прав на такі з них, як комп’ютерні програми та бази даних, до агентства, окрім примірників цих творів, подаються також настанови щодо їх використання та інші матеріали, необхідні для їх ідентифікації[15]. Єдиним наслідком неподання до Державного департаменту передбачених законодавством документів і матеріалів є повернення заявки на реєстрацію без розгляду.

Згідно з національними законами про авторське право та у відповідності з міжнародними угодами в цій галузі, авторам (а у випадку майнових прав – і їхнім правонаступникам) надаються майнові та немайнові права, пов’язані із створенням та використанням творів літератури, науки та мистецтва.

Автору чи іншому володільцеві авторських прав належить виключне право на економічну експлуатацію твору в будь-який спосіб[13]. Виключність цього права означає, що, за винятком передбачених законодавством випадків, без дозволу особи, якій належать авторські права на твір, жодна особа не може його якимось чином використовувати.

Лише автор та його правонаступники мають право вчиняти самі або дозволяти іншим вчинення певних дій, пов’язаних з користуванням твором. Як правило, закони про авторське право серед таких дій згадують наступні:[22]

Нижче буде розглянуто, які проблеми у сфері реалізації права авторів та їхніх правонаступників на здійснення перелічених дій виникли з появою Інтернету та які шляхи їх вирішення пропонуються на національному та міжнародному рівнях.

Право на відтворення .

Авторське право надає авторам та їхнім правонаступникам виключне право на відтворення[23].

Відтворення (копіювання) – це виготовлення одного чи більше примірників (копій) твору в будь-якій матеріальній формі, в тому числі у звуко- і відеозаписі, а також записі у пам’яті комп’ютера[14]. Відповідно, примірники твору – це результати його відтворення у будь-якій матеріальній формі, або, як деталізує американський Акт, “матеріальні об’єкти, в яких твір зафіксовано будь-яким методом, відомим зараз або тим, що буде винайдено пізніше, з якого вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, або безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою”[18].

Для цілей даного дослідження інтерес становить, звичайно, саме відтворення шляхом фіксації творів у формі, “зрозумілій” комп’ютеру. Український Закон описує цей процес як “запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер”[4]. Як було справедливо визначено Вищім господарським судом України, з аналізу такого розуміння відтворення “випливає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням в розумінні ... Закону України про авторське право і суміжні права”[17]

Уточнення в процитованому положенні Закону – “для тимчасового чи постійного зберігання” – є невипадковим та надзвичайно важливим в контексті Інтернету. І ось чому.

Інтернет функціонує таким чином, що будь-який його користувач, сам того не помічаючи, під час перегляду твору, розміщеного в мережі, створює, як мінімум, сім тимчасових копій цього твору: по одній копії в модемах передаючого та приймаючого комп’ютерів, в одному чи кількох проміжних комп’ютерах – маршрутизаторах, у браузері, а також в оперативній пам’яті, у відео-декомпресіонному чіпі та у відео-карті самого приймаючого комп’ютера[33]. І це не рахуючи постійної копії, яку користувач може зберегти на жорсткому диску свого комп’ютера!

Позиція національних судів, згідно з якою тимчасова фіксація розміщеного в Інтернеті твору в оперативній пам’яті комп’ютера визнається актом відтворення, у поєднанні з повсякчасним та невід’ємним характером тимчасового копіювання в Інтернеті призводить до ситуації, коли кожен користувач Інтернету автоматично стає потенційним порушником авторських прав.

Право на розповсюдження.

Національні закони про авторське право зазвичай надають авторам та їхнім правонаступникам виключне право на розповсюдження творів шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найм чи у прокат[24].

Бернська конвенція встановлює право на розповсюдження лише стосовно обмеженого кола кінематографічних творів[31]. Проте, це право було поширено на всі інші твори наступним положенням Договору ВОІВ про авторське право: “Автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти надання доступу публіці до оригіналів та копій їхніх творів шляхом продажу або іншої передачі власності”[35].

Як видно з цього положення, визначення права на розповсюдження залежить від визначення порушення права на відтворення, оскільки першим передбачається передача прав власності на примірник твору. З огляду на цю вимогу копії, для того, щоби право на розповсюдження було порушено, право на відтворення має бути порушеним. Виходячи з цієї залежності, в деяких країнах право на розповсюдження включається до права на відтворення та вважається, що Бернською конвенцією передбачено право на розповсюдження через право на відтворення, закріплене статтею 9[34].

Окрім цього аргументу, деякими країнами на Дипломатичній Конференції було також висунуто аргумент, що право на розповсюдження не повинно застосовуватися в контексті Інтернету. Узгоджена Заява щодо статей 6 та 7 Договору ВОІВ про авторське право обмежує сферу дії права на розповсюдження зафіксованими копіями, “які можуть бути введено до обігу у вигляді матеріальних об’єктів”.

Наведене положення відображає позицію деяких країн, перш за все, європейських, згідно з якою передача інформації через Інтернет є послугою, а не товаром. Наприклад, правила Європейського Союзу стосовно вільного руху товарів та послуг розглядають трансакції, здійснені за допомогою Інтернету, як послуги[32].

Така позиція Європейського Союзу пояснюється застосуванням його державами-членами “принципу вичерпання”, аналогу “доктрини першого продажу”, сприйнятої авторсько-правовим законодавством США[27], України[12] та деяких інших країн.

“Вичерпання” є обмеженням права на розповсюдження. Право на розповсюдження вичерпується із введенням до обігу правомірно виготовлених примірників твору самим володільцем авторських прав на твір або кимсь іншим з його дозволу Права на публічне виконання та н а публічний показ.

Авторським правом авторам та їхнім правонаступникам надається виключні права на публічне виконання[25] та на публічний показ[26] творів.

Українським Законом публічне виконання розуміється як “подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час”, а публічний показ – як “будь-яка демонстрація оригіналу або примірника твору, виконання, фонограми, відеограми, передачі організації мовлення за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім’ї чи близьких знайомих цієї сім’ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час”[4].  

Сучасне авторське право не дає однозначних відповідей на питання, що постали перед науковцями та практиками в результаті виникнення сучасних інформаційних технологій та функціонування Інтернету. Звикши мати справу з формами фіксації творів та маючи територіальний характер, авторське право в його теперішньому вигляді доводить свою нездатність належним чином регулювати суспільні відносини з приводу використання цифрового представлення творів та транскордонних комп’ютерних мереж.

Проведене дослідження надає можливість зробити висновок про справедливість наступних положень:

Карнаухова Ганнна Миколаївна.

Історик, викладач історії та правознавства, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист.