Методичний посібник для учнів, студентів та вчителів

Дослідження Карнаухової Ганнни Миколаївни, історика, вчителя історії та правознавства, спеціаліста вищої категорії, вчителя-методиста.

Буковинська земля славна талантами. Але як часто ми не помічаємо поруч тих, кого Всевишній обдарував особливими своїми щедротами. Нами керує байдужість і заздрість. Ми шануємо такі неординарні постаті, на жаль, після їх смерті. Талановита людина - талановита в усьому.

Таким був Василь Кожелянко, мій земляк - кам’янчанин. Щирий, добрий і занадто скромний. Він був незрадливим другом, цікавим та ненав’язливим співбесідником. Понад усе любив свою землю і дуже переживав за наші негаразди в минулому і тепер. Йому боліла Доля України.

Працюючи над проблемою дослідження, я мала на меті з’ясувати провідні теми його творів. Він доніс до читача найважливішу думку про людину: вона прийшла на землю, щоб утверджувати на ній справедливість і добро, плекати у серці любов до землі, на якій народилась. Письменник мав чітку громадянську позицію, будучи журналістом, писав дієві статті, які допомагали людям і дошкуляли чиновникам. Василя Кожелянка пам’ятають усі, хто його знав, друзі сприяють виданню і популяризації його творів.

Завдання, поставлені перед собою, я виконала. Та впевнена, що на цьому не завершується дослідження творчості Василя Кожелянка. Попереду ще багато відкриттів. Хотілося б, щоб розпочату мною справу продовжили молодші школярі, а я знайшла однодумців у моєму майбутньому студентському середовищі

Ми звикли до того, що минуле не повернути. Але суто по-людськи не хочемо здаватися й постійно вигадуємо якісь машини часу. В майбутнє заглядали ще біблійні пророки та середньовічний ескулап Нострадамус, а назад переважно обернені погляди звичайних людей. Чи має історія умовний час, умовний спосіб, умовну реальність? Будь-який вчений скаже, що ,,ні’’. Будь-яка література доводитиме протилежне. Без гри з історією сучасна література виглядає неповноцінною. Ще донедавна відповідна ніша вітчизняного простору являла собою лунку пустоту. Поступово вона заповнюється.

Критики називають Василя Кожелянка батьком жанру ,,українська альтернативна історія’’ або ,,політичне фентезі’’. Він вдумливо вдивлявся в минуле, прагнучи збагнути причини поразок своїх предків, знайти правильну відповідь на питання: ,,Хто ми? Чиїх батьків діти?’’, ніколи не був байдужий до історичної долі України, відтворюючи світлі й чорні сторінки нашої історії, створюючи блискучу історичну реконструкцію, відображаючи певні соціально-політичні реалії, піднімаючи проблеми, які гостро стоять перед суспільством.

Ми добре бачимо, що не так, але не спішимо самі щось змінити. А повинні змінювати і змінюватися самі. До речі, це повинні усвідомити всі громадяни України: ніхто в світі - ні Америка, ні Росія, ні Китай - не будуть робити для нас якесь альтруїстичне благо. Ми мусимо самі знати свої інтереси і займатися їхньою реалізацією.

Як відомо, підслуховувати не гарно. Але дуже часто, чекаючи на відправлення маршрутного автобуса, стаєш слухачем чужих розмов. Теми різні, не завжди приємні. Одного разу мені пощастило: я ,,підслухала’’ цікаву розповідь моїх односельчан про Василя Кожелянка. Про цю людину я знала як про талановитого письменника, поета, драматурга, журналіста і навіть художника з уроків літератури рідного краю. Та бесіда була про інше: односельчани пригадали, як він любив колядувати і переодягатися в Маланку на Василія, а ще - ходив на навчання в університет в дідовому сардаці – виготовленому з домашнього сукна верхньому одязі. Такий собі своєрідний спротив модним віянням того часу? Ні. Василь завжди стильно одягався. Це був виклик радянській системі: я – особистість, не хочу бути як усі.

Зацікавило. Вирішила більше дізнатися про людину, яка ще так недавно ходила десь близько, зовсім поруч, така звичайна, заклопотана буденними справами, і, водночас – геніальна.

Я – дитя свого часу. Відкрила Інтернет і… Знайшла дуже багато про творчість письменника, пропозиції самих творів, але про Кожелянка як особистість – майже нічого. Вирішила провести власне дослідження життєвої позиції нашого без перебільшення дуже талановитого односельчанина.

Актуальність дослідження полягає у необхід¬ності не за¬губити найголовніші складники особистості Василя Кожелянка як людини, митця, громадського діяча. Сьогодні, в період становлення незалежної і демократичної України, підростаюче покоління має бути національно свідомим, глибоко патріотичним, з почуттям причетності до рідної землі і поваги до людей, які прославили свій край.

Мета дослідження – збагатити знання про цю непересічну людину, зацікавити своїх однокласників та друзів, поповнити кабінети історії та української літератури необхідною інформацією для використання на уроках. Для цього виникла необхідність:

• - розпитати, яким письменник був у юності, чим вирізнявся серед ровесників і від нас сьогоднішніх;
• - знайти цікаве про сім’ю, родину мого славного земляка;
• - дізнатися про його захоплення, де працював і з ким спілкувався;
• - з’ясувати, як розпочалася літературна діяльність Василя Кожелянка, в яких жанрах особливо розкрився його талант;
• - відслідкувати, що становило основу громадянської позиції митця, що він хотів донести до сучасників у своїх статтях;
• - простежити вплив творів письменника на читачів;
• - зробити хоч маленький крок у вивченні літературної, і не тільки, спадщини Василя Кожелянка.

Об’єктом дослідження є життєвий шлях, літературна та журналістська діяльність, громадянська позиція Василя Кожелянка, а також вшанування його пам’яті. Для цього розпочала пошуки матеріалів у кабінеті української літератури, у сільській бібліотеці, де зберігаються особисті речі (зокрема - ,,червоний’’ диплом про закінчення Чернівецького університету) та книги Василя Кожелянка, міні-інтерв’ю з людьми, які його добре знали. Щиро всім вдячна, особливо – Вірі Іванівні Тулюлюк, завідуючій бібліотекою с. Кам’яна, яка більше як 40 років збирає газетні статті про жителів села. Спілкуватися з родиною я не наважилася: вважаю це темою окремого дослідження і вірю, що воно з’явиться.

Предмет дослідження – історичний аспект в творчості письменника, внесок, зроблений ним в українську літературу, його життєве кредо.

Наукова новизна даної роботи: біографія Василя Кожелянка і діяльність, крімісторично - літературної, вивчені дуже мало.

Теоретичне значення роботи полягає в подальшому вивченні постаті Василя Кожелянка та розумінні його багатогранної діяльності .

Практичне значення роботи полягає у вмінні застосовувати зібрані матеріали на уроках історії та позакласних заходах. У ході дослідження я дізналася про свого односельчанина багато цікавого. Василь Кожелянко був унікальною людиною. Він гідний вдячної людської пам’яті.

Народився Василь Дмитрович Кожелянко 1 січня 1957 року у селі Кам’яна на Сторожинеччині у звичайній селянській родині, де любили книги і мистецтво. Хлопчик був дуже допитливим та не по роках серйозним. З п’яти років уже читав і відтоді уже ніколи не розлучався з книжкою. Старенька мати Василя Кожелянка, показуючи фотографії, зі сльозами на очах розповідає, що читати син любив з дитинства. Характер вперше проявив у п’ять років – через Буквар:

- ,,Зайшли ми в магазин. Я йому купую машинку іграшкову, цукерки. А поряд – Буквар. Василь довго дивився і нарешті сказав: ,,Мамо, купи мені цю книжку!’’. Кажу: ,,Ні, ти ще замалий до тієї книжки’’. Почав плакати, з магазину не пішов, поки я не купила книжки. Цілу дорогу додому тримав її біля грудей. А вдома без Букваря не їв, не спав’’, – згадує Домка Молдован, мати письменника.[8;5]

Дуже хотів до школи. Коли прийшов час, Василь став учнем першого класу Кам’янської восьмирічки. Вчився добре, був прикладом для своїх однокласників. Найбільше цікавився літературою та історією. Жагу до знань успадкував від свого батька Дмитра Васильовича, обліковця рільничої бригади колгоспу, який любив читати і у сільській бібліотеці на той час був найкращим читачем. Умів, може, краще дипломованого філолога дати свою оцінку прочитаному, а сторінки районної газети часто рясніли його замітками про життя села. [Додаток А, Ї]

В шкільні роки Василь уже починає віршувати, але так, щоб ніхто не знав. Після закінчення восьмирічки продовжив навчання у сусідній Михальчанській середній школі. Мріяв про вищу освіту і таки здобув її, до цього працював на заводі, пройшов військову службу у Грузії, де захопився філософією і починав писати справжні вірші, в яких виливав сум за родиною, друзями, чарівною природою буковинського краю. Книжки Василь Кожелянко читав навіть там, на службі. У листах з Грузії писав: ,,Мамо, не хвилюйтеся, я нікуди не ходжу, не гуляю, весь вільний час – читаю’’.[8;5]

Демобілізувавшись, працює на заводі ,,Гравітон’’ у Чернівцях, де почався його шлях у журналістику у заводській багатотиражці. Можливо саме це підвело 26-річного Василя до розуміння, що його покликання – перо і привело на поріг філологічного факультету Чернівецького державного університету, який він закінчив з ,,червоним’’ дипломом 1989 року.

Роки навчання збіглись з ,,перебудовою’’ в СРСР. Із самого початку духовного відродження України Василь Кожелянко – активний учасник всього нового, що тоді діялось. В той же час з головою поринає в світ поезії.

Він писав, як співав. Його поезія збуджувала думку й почуття. Його вірші були схожі на кросворди. До читання яких потрібні словники та енциклопедії. Писати їх йому було легше, ніж нам їх читати. Він бачив проблеми набагато глибше, бо був філософом.[7;]

Починаючи з 1997 року Василь Кожелянко пише прозові твори. Письменник вважав, що для творчості корисно міняти стиль письма, спосіб мислення, жанри в літературі. Важко повірити, що у ті роки, коли сучасних українських авторів практично не видавали, його твори, пахнучи свіжою друкарською фарбою, читалися і перечитувалися шанувальниками слова письменника.

У Василевому комп’ютері залишився недописаним роман, у якому В.Кожелянко збирався ,,дістати’’ всіх провідних українських політиків, так само – не дописалася історія його життя, перервавшись у найнесподіваніший момент... Життя визначного письменника було коротке, як спалах, але надзвичайно плідне. Йому підкорилася поезія, драматургія, новелістика і романістика. На сторінках своїх творів він керував подіями в минулому і майбутньому, сформувавши власне бачення часу. Останньою книжкою, що вийшла за його життя, стала перша збірка новел ,,Чужий’’. [7;]

Газета ,,Молодий буковинець’’ залишилася без коментарів журналіста на політичні теми, які були не лише правдиві, а й цікаві.

Якби він дожив до 24 серпня 2008 року, то, напевно, не обминув би своєю увагою святкування Дня незалежності. Він, мабуть, розповів би, що думає про дефіляди танків у Києві, про політиків, які цими танками ( і не тільки ) хотіли комусь щось доказати, про туманне майбутнє як наслідок такого ж туманного теперішнього. [Додаток В]

У Василя Кожелянка було глибоке буковинське коріння роду, переплетене з галицьким, адже прапрадід Михайло переселився в далекому ХІХ столітті на Буковину з ,,Галіції’’. Можливо тому вся його творчість просякнута глибоким патріотизмом. Любов до рідної землі мала таку силу, що навіть запрошення столичних письменників на проживання у Києві не звабило його покинути рідну домівку, вулиці, людей. Тут, поруч з нами, жив, творив і повчав. Жив тихо, скромно, навіть непомітно, говорити не любив. Але якою силою духу були сповнені його книги. Рід Кожелянків взагалі виявився талановитим. З нього, крім Василя Кожелянка, вийшли: Кожелянко Георгій Костянтинович – професор, доктор історичних наук; художники: Кожелянко В’ячеслав Васильович та Кожелянко Марія Назаріївна (викладач мистецтва Чернівецького коледжу), Кожелянко Віра Петрівна – завуч Михальчанської ЗОШ; Кожелянко Домка Петрівна – вихователь дитсадка; Кожелянко Василь Назарович – полковник міліції; Кожелянко Мірча Васильович – заслужений майстер спорту; Кожелянко Марія Дмитрівна – колишня вчителька нашої школи. [Додаток Б]

– ,,Вуйку Василю’’ – так ми звертались до нього, так він просив нас, племінників, називати його, – пригадує племінниця Василя Кожелянка Ірина Симанчук. – У моїх спогадах це мудра сільська людина. Коли виходив із кімнати після написаного, взував кирзові чоботи і йшов селом у простому неяскравому вбранні... У нього був свій розклад життя – то працював фізично, то писав. Любив косити траву, копав город. Таким справжнім я бачила його вдома. А на людях він уже був інший, замкнутий, соромився дуже. Навіть до поїздки у Чернівці готувався з досвітку... І тому коли він мовчки ішов селом у кирзових чоботах, я розуміла, що його внутрішній світ можна зрозуміти лише з книг.[8;5] (Додаток М)

- Хату мій дід років 100 тому звів. [Додаток Ї] Але будую нову. Жінка наполягла. Тепер замість зарядки бетон мішаю. Від старої до нової хати дорога через усе село. Зранку на фірі їду на будівництво. Повертаюся додому й пишу від руки. На комп’ютері погано друкую, бо недавно його купив. Усі гроші на нову хату йдуть. Отримаю гонорар - куплю цегли. Ще позичу - зведу стіну. – розповідав письменник про свої будні. - Взагалі, я в дитинстві мріяв бути моряком, а до літератури мене навернула любов до читання: як почав десь у чотири роки читати книжки, так це триває й дотепер. Щоправда, дедалі менше тягне до художньої літератури, а більше – до філософської та політичної. Наприклад, я є затятим фанатом журналу ,,Ї”… [9;]

Він був стриманим і скромним. Ніколи не ліз на перші лави і завжди утримувався від публічних виступів, якщо його не змушували через силу. Василь був спостерігачем. Він зацікавлено вивчав наше життя, щоб розповісти про нього нам і віднести знання про цей світ туди, де на нього, виявляється, вже чекали…

На питання журналістки ,,Львівської газети’’ Наталки Сняданко: ,,Як ставитеся до промоційної і самопромоційної діяльності письменника: наскільки любите проводити презентації, зустрічі з читачами, роздавати автографи? Наскільки необхідною вважаєте таку діяльність?’’ Василь Кожелянко відповів:

- Я не люблю презентацій, але, коли треба, беру в них участь. Ось останні кілька років буваю на Форумі видавців у Львові, де підписую книжки. Взагалі підписувати книжки для мене - найважчий жанр, наперед тексти я не заготовляю, а експромт - не найсильніше моє місце.[8;5]

Письменник з вдячністю і повагою згадував своїх вчителів, але жодного разу не погодився прийти до школи на зустріч з школярами.

- Мої твори діти не читають, то про що я буду з ними говорити? – відповідав на запрошення вчительки Кам’янської школи Єфрозини Степанівни Кучережко і членів керованого нею літературного гуртка. Зате з радістю зустрічав їх у себе вдома, але не офіційно, біля письмового столу, а на великому подвір’ї, розповідаючи про дідівську хату, викладений з каменя погріб, сад, пса Тузика… [Додатки Г, Л ]

- Тепер він перебуває там, звідки відбувається безпосередній вплив на наше життя, біля Престолу того, Хто надіслав нас сюди. Хочеться, щоб він там знайшов мир…У пагорбок його могили я ввіткнув кулькову ручку. Боротьбу закінчено. Залишається аналізувати його творчість, а цього вистачить на довгі роки… - з болем написав письменник Володимир Сердюк.[7;]

,,Я між спогадами і мріями. Не картаю себе за допущені помилки... Не мрію, бо цим зичу енергію від себе теперішнього на користь майбутнього, яке невідомо чи настане...’’ – це уривки із запису в щоденнику письменника та журналіста Василя Кожелянка, датовані 12 листопада 2008 року. Це -записка у майбутнє, бо автора не стало 22 серпня 2008 року.[7;]

,, Події, описані в цій книжці, ніколи й ніде не відбувалися. Усі збіги географічних назв, назв часописів, власних імен і характерів є абсолютно випадковими ’’. Так починаться багато творів Василя Кожелянка. А якщо не починається, то це мається на увазі. І правда, такі застереження потрібні: багато особливих читачів, знайомлячись з ,, якбитологією’’ Кожелянка думають: шкода, що так не сталося насправді. Тобто таке застереження дуже і дуже до речі. [12;4] (Додаток С)

Вся творчість Василя Кожелянка - це суміш іронії, гіркої правди та, попри все, оптимізму. Його наскрізно українська проза викликає у нас сміх самим над собою.

У творах Кожелянка постійно живуть образи справжніх українців, їхні емоції, способи виховання. Без портретів українських героїв не обходиться ні одна повість. Часто в основі повісті – образ, що називається, українського лицаря, а до цього обов’язково ще й жінка, яка розбалансовує почуття і поведінку героя. Ця постійна присутність лицаря і його супутниці найчастіше обрамлена конфліктом, проблемою вибору, у фіналі, як це найчастіше відбувається, героя очікує самотність і вигнання.

У світі поезії В. Кожелянко виглядає зовсім іншим – романтичним, чутливим до будь-яких змін, настроїв, передчуттів. Він витворює антураж для світу і ніяк не наважиться завершити творіння... все ще не досконале на думку автора. Плинність і одночасно ефектність та емоційність притаманні Кожелянковим віршам. Переважно це поезія станів – від європейських форм і до хоку. Поезії Кожелянка властива котячість: вона незалежна й потойбічна, м’яка та тепла на дотик, на дощ – сумна і медитативна, як погляд замріяного котиська... [8;4]

Проза Василя Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ сучасної української прози. Автор 4-х поетичних книг, 10-ти романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком став відомим за межами Буковини та й усієї України завдяки роману ,,Дефіляда в Москві’’(1997).[10;60-61]

Роман-анекдот №1, тобто ,,Дефіляда’’, довів, що майбутнє – це добре сплутане з неочікуваним фіналом минуле. Тим паче, коли йдеться про літературний твір. Багатьма літературознавцями й звичайними читачами ,,Дефіляда’’ сприймається, як анекдотичний продукт, створений за допомогою зміщення часових площин та історичних фактів. „Дефіляда в Москві” не тільки незвичний твір, що схожий на роман-анекдот, який здивував читача , але й те, що ця українська альтернативна історія вдарила по сталих стереотипах, тобто комплексах. Такий твір перевернув психологічне сприйняття читача дійсності і уявного світу. Сама назва твору ,,Дефіляда...’’ означає парад, що є українським забутим словом. Все це приводить розгубленого читача до думки: ,,А чи українець я? Чи патріот?’’[6;38-39]

Ця схема спрацьовує й у низці наступних романів, написаних у стилі ,,альтернативної історії’’: ,,Конотоп’’ (1998), ,,Людинець пана Бога’’ (1999), ,,Лженострадамус’’(1999), ,,Котигорошко’’(2000), ,,Тероріум’’(2001).

,,Конотоп’’ - роман про Конотопську битву 1659 року, коли гетьман Виговський потрощив 100-тисячне московське військо і дістав на вибір кілька вигідних для України історичних альтернатив. Але не скористався жодною. Та ,,упущена вигода’’ і по нині є драматичною темою дискусій поміж шовіністів і шароварників. В романі сучасний журналюга Автовізій Самійленко дістає з похмілля пропозицію пана Чортенка, власника газети ,,Ніч’’, змотатися у відрядження не по горизонталі, а по вертикалі: на триста років у глиб. Далі - репортажі з місця бойових дій для видань різного ідеологічного штибу. Подальша історія подана у вигляді газетних статей. Замість написання тільки замовлених репортажів для ,,Ночі’’, він пише в усі видання, які згодні йому платити: патріотичні, проукраїнські, промосковські, сіоністські, терористичні, проамериканські, промусульманські та ін., стилізуючи, пристосовуючись під формат кожної з газет. Таким чином, чергова спроба написати Об’єктивну Історію провалюється. Автовізій, якому випав унікальний шанс відкрити історичну правду, — за інерцією представника ,,кишенькової преси’’ орієнтується на замовника і споживача.[3;]

Роман ,,Людинець’’ (,,Людинець від бога’’) - сатирично-гротескова версія подій 1991 року, коли виповняється 50 років української самостійності, тематично нагадує попередні та наступні книги буковинського прозаїка. Після Другої світової війни Україна стає незалежною, але минає півстоліття, а радості нема: впали ціни на цукор і впав курс української валюти гривні, за тим поповзли догори ціни на харчі й інші, вкрай необхідні рядовому громадянину речі…

У фантастичному романі Василя Кожелянка ,,Лженостадамус’’ динамічно, з гумором поєднані шпигунські передвиборчі пристрасті, пошуки крізь час і простір, сучасність і минувщина, Київ і Париж, Стамбул і Москва. Пригоди стикають героїв із земними і неземними силами. Персонажі роману - Князь Байда Вишневецький, цар Іван Грозний, князь Острозький, султан Сулейман, Нострадамус, інші історичні та вигадані особи.

,,Котигорошко’’ - злам якихось тисячоліть... ,,Від Нілу до Балтики, від Аппенін до Кавказу’’- імперія Великої України... Від чотаря ВНУ (Війська Непереможної України) - до диктатора-президента, звитяжця над споконвіку ворожою Атлантидою, - злет кар’єри українського плейбоя і супермена Вишнеслава Котигорошка....

,,Тероріум’’ - це не лише альтернативна історія, але й сповнена сарказму пародія на Україну 2001 року - з проекцією на не краще майбутнє.

Можливо найвдалішим, своєрідним, психологічно наснаженим, проте легким є роман ,,Срібний павук’’ (2003). Так, віддавши належне альтернативній історії, автор узявся охудожнити справжню історію, поєднуючи любов до зброї, поезії та рідних Чернівців австрійського періоду з вишуканими сюжетними колізіями, детективними сценами, коханнями, застіллями та історичними фактами. Першим перекладеним (частково) німецькою мовою романом став саме „Срібний павук’’. Переклад Петра Рихла ввів твір у коло „європейських німецькомовних Чернівців’’. [1;460]

,,Ефіопська січ’’ (2011) – твір багаторівневий. Фантастична історія чи історична фантастика з елементами альтернативних версій і засадничі архетипи українства - ,,мати, в сенсі володіти’’ і ,,зрадити’’ через козака Павла Лазаренка, головного героя, шлях якого – це шлях людини від гріха до покаяння.

Роман ,,Третє поле’’ (2007) – це спроба письменника зобразити людину, яка жила 5 тис. років тому. Автор доводить, що в далекому минулому був інший рівень матеріальної культури, але люди так само страждали, боролися, любили, раділи. Три поля – три стадії людського життя. Перша – життя людини від народження до усвідомлення свого існування, друга – професійно-сімейна діяльність людини, третя – переосмислення свого життя.

,,Діти застою’’(2012) – останній роман Василя Кожелянка. У романі є дві головні сюжетні лінії: бандерівця Василя Годюра та нашого сучасника Панька Людинюка. Ці лінії резонують темою нещасливої любові, яка, водночас, надихає і знищує. І Годюр, і Людинюк живуть і приречено кохають у Джерелові з часовим інтервалом десь у 50 - 60 років. Годюра вбивають енкаведисти, Людинюк пробує вбити любов (і розірвати ,,любовний гострокутник’’) у собі. Амур фаталь – центральна тема роману. І то не тільки амур фаталь до жінки, а й до держави, до зовсім конкретної, нашої – калинової. Ці дві амур фаталь переплітаються у тугу косу, з якої виходить ідеальний зашморг на шию. Якщо амур фаталь до жінки - тема не нова в літературі, навіть у нашій, то амур фаталь до батьківщини, особливо від часів здобуття незалежності і до помаранчевої революції - ще ніхто не описував. Василь Годюр подався в УПА через особисті обставини, а не з ідеологічних міркувань. Панько Людинюк записався у рухівці також через нещасливе кохання. Обоє героїв часто згадують Олексу Довбуша, який також загинув не через те, що відбирав у багатих гроші для бідних, а через перелюб. [11;8]

Про його поетичний талант найкраще скаже його останній вірш:

Яке страшне передчуття…

Був 1974 рік. Випускник 11 класу Михальчанської школи Василь Кожелянко разом з другом Юрієм Кострубом (сином директора Кам’янської восьмирічки) пошкодили символічний знак – арку колгоспу ім. Дзержинського при в’їзді в село Михальча. Хлопцям ,,пришили політику’’. Комсомольські збори у школі гнівно засудили їхню витівку, а засідання обласного комітету комсомолу(!) винесло рішення про їх виключення з рядів ВЛКСМ. Забираючи в армію хлопців поновили в комсомолі: українці служили в радянський час, як правило, за межами України, і воєнкому не хотілося втрачати ,,честь мундира’’.[Додаток В]

Після служби в армії Василь продовжує захоплюватися західною музикою, слухає заборонені тоді радіостанції ,,Свобода’’ і ,,Голос Америки’’, які працювали для поширення правдивої інформації громадянам СРСР (їх радіохвилі потужно блокувалися), і під їх впливом пише антирадянські вірші…

- Хтось стукнув. Довелось у КДБ підписати бумагу, що не збирався радянську владу скидати. Вчинили зі мною гуманно. А могли посадити. За понівечену арку мене постригли ,,налисо’’ і посадили в ,,капезе’’ на десять діб. - розповів письменник в інтерв’ю ,,Газеті по-українськи’’.[8;5]

З того моменту запрошення в обласний відділ КДБ стали для Василя регулярними. За ним, звичайно, стежили. Не помітивши якоїсь організаторської діяльності, ,,дозволили’’ поступити на навчання в університет. Майбутній письменник, швидше за все, не хотів піддавати небезпеці інших, бо розумів – спротив ще не на часі.

- Дуже давно, десь 1979 чи 1980 року, в ранній молодості, Василь розповів мені свій сон. Нібито ми, бійці української армії нового типу, одягнені в голубі джинсові костюми і жовті сорочки, підіймаємось на вершину гори з синьо-жовтим прапором... Його мрії про кращу долю України переходили навіть у сни. – згадує Георгій Семенюк, друг письменника. (Додаток Е)

В кінці 80-х років з головою поринув в процес боротьби за незалежність України. Він не викрикував гасла, не бив себе в груди, що він найукраїнський українець. Він робив рутинну роботу: переконував співбесідників, роздавав листівки односельчанам… (Додаток Н) Він мріяв про вільну Україну… Нарешті ця мрія здійснилася. І все ж з часом В. Кожелянко з пересторогою зазначає:

– Друга половина ХVІІ і 10-20-ті роки ХХ ст. – дві невдалі спроби створення українцями своєї незалежної держави. Третя спроба (1991) ніби увінчалась успіхом, але реальної незалежності або, мовою геополітики, суб’єктності Україна не досягнула і невідомо чи колись досягне. Може, це для України повторюється її власна кармічна ситуація? Можна черговий раз кивнути на роздрібнений і примітивний політичний клас України, але це буде надто просто. Схоже, вся проблема в суспільній свідомості, а ще більше – у колективному несвідомому українців. Недорозвинений інстинкт державного життя. Може тому, що ми мало воювали за державу і незалежність.[3;]

Далі є доцільним надати повністю статтю Василя Кожелянка до першого Дня незалежності ,,Що вродиться з синьо-жовтого цвіту?’’:

,,Рік тому, охоплені неймовірною ейфорією, запаморочені від волі (як нам тоді здавалось) і синьо-жовтих (дійсно рідних) барв, ми не думали тоді, чи ця квітка дасть вагомий плід, чи виявиться пустоцвітом.

Варто лише нагадати таке просте, але таке містке за своєю трагічною передбачливістю гасло В’ячеслава Чорновола ,,Україна в небезпеці. Рятуймо Україну!’’. Так, є речі страшніші за економічну розруху, бо світовий досвід засвідчує, що з неї, при умові наявності тверезого розуму і енергії у державних мужів, можна успішно вибратись і стати в ряд найрозвинутіших країн.

Україну до краху зараз можуть призвести дві інфекційні і важковиліковані хвороби: суто українська - гетьманізм і суто космополітична - байдужість. Перша - вже не раз на протязі нашої трагічної історії губила Україну і зловісним рецидивом виявляється саме тепер у річницю незалежности, її метастази все більше уражають незміцнілу плоть нашої державности, зродженої безкровною революцією. Ні, не треба гуртуватись довкола нашого президента і синьо-жовтого прапора, бо це прямий шлях до диктатури, а просто кожен на своєму місці повинен робити свою справу. І, в першу чергу, політик, який має бути або при владі, або в опозиції. Бо якщо політик чи партія ніби і в опозиції, але водночас підтримує тих, хто при владі, але з іншого табору, то це попахує колаборантством та безпринциповістю.

Друга хвороба - байдужість, апатія, скепсис, зневіра, відсутність інтересу до громадського життя, замкнутість у колі своїх насущних шлункових потреб - може призвести наше суспільство до такого стану, що ним зможе маніпулювати будь-який щуролов, лише б дудка його солодко вигравала омріяне слово ,,ков-ба-са’’. Якби цього року якісь авантюрники знову спробували б зіграти спектакль за сценарієм Аугусто Піночета, то фінальна дія була б трохи іншою, ніж минулого року - народ на барикади захищати легітимну владу не піде. Обиватель втратив довіру до будь-якої влади - законної чи бандитської.

До свята 24 серпня готуються не гірше, ніж колись до річниці більшовицького перевороту - розроблено ряд заходів, буде ілюмінація і вивішено прапори. Але справжнього свята не відчувається. Замість втіхи - якась тривога і зловісні передчуття.

По-справжньому радіють, може, лише ув’язнені, що за указом президента потрапили під амністію з нагоди Дня незалежности. А більшість людей від цілком національно-індиферентних до охоплених ентузіазмом державотворення і українського відродження ще зовсім не певні, що вийде з тієї синьо-жовтої квітки, що зросла на гекачепістському болоті. Чи це пустоцвіт, чи дасть вона ще один червоний черговий плід, чи, може, вродить плід, що наситить усіх голодних і спраглих в Україні сущих.’’ .[4;6]

Велика правда життя… Так могла написати людина, відмічена Творцем. Дар бачити майбутнє дано не кожному…

Цікаво, що в романі ,,Тероріум’’ Василь Кожелянко за три з половиною роки до відомих подій кінця 2004 року в Україні передбачив і півмільйонні мітинги, і ,,Велику листопадову націонал-демократичну революцію’’, і вигнання з Банкової старої влади, і навіть деякі контраверсійні процеси пореволюційного буття у верхівці влади.[9;3]

Що до подій 2004 року, то, можливо, знову передбачаючи наслідки, Кожелянко резюмував:

– Фарс і трагедія в українській історичній долі тісно переплелися. Згадаймо, як гетьман Петро Дорошенко покинув поле битви за булаву, бо йому повідомили, що вдома його дружина скочила в гречку. Або коли В. Винниченко як прем’єр-міністр УНР відмовився від українізованої армії, бо, мовляв, революція, демократія, соціалізм – хто нападе? Але в українському випадку фарс, чомусь, зажди закінчується трагедією. Тож наразі поки-що насолоджуймося фарсом.[12;5]

Письменник скептично ставився до вживання самого терміну ,,революція’’ щодо подій 2004 року:

- Насамперед, варто дещо з’ясувати щодо самого терміну революція. Як відомо, лише ті події можуть називатися революцією, під час яких змінюються хоча б одна з трьох основних систем суспільної парадигми - політична, економічна, соціальна. В цьому контексті я би радше назвав революцією події 1991-го року, коли в Україні змінилися всі три системи: політична - на заміну диктатури однієї партії прийшла багатопартійність, вибори на альтернативній основі, тобто хай незріла, смішна, спотворена, але демократія; економічна - на місці державної власності з’явилася приватна власність і ринок, дикий щоправда; соціальна - було узаконено нові суспільні прошарки і групи - як от олігархи, середній клас, безробітні, бомжі. [2; 4]

Як на часі сьогодні розмірковування Василя Кожелянка про сенс громадянського суспільства:

- Після того, як ми вдосталь наплювалися на дискредитовану марксистсько-ленінську ідеологію, з’ясувалося, що без ідеології держава існувати не може. Мова йде не про якийсь науковий націоналізм чи ліберальний діамат вкупі з істматом, йдеться про простий і зрозумілий набір аргументів, чому ми, на цій території повинні жити разом і - головне - для чого? Не лише задля кращого життя, бо його можна досягнути і поза цією країною та цією нацією, - це мають бути якісь ідеали, прийнятні для більшості населення. Подивіться, всі країни мають якусь національну (в сенсі прийнятну для всієї нації, а не націоналістичну, як її розуміють в Україні) ідею: Франція - відродити велич усього французького, Росія - реанімувати імперський пафос, Німеччина - спокутувати свою вину перед євреями, Скандинавія - довести, що справедливість є, Іран – створити атомну бомбу, США - зупинити Китай, Китай - підкорити світ, Лівія - ,,здоїти’’ Євросоюз, навіть білоруський батько Лука недавно заявив, що Білорусь має свою неповторну ідеологію, яка крім іншого, передбачає боротьбу з корупцією. Ідеологія може бути якою завгодно абсурдною, дикою, смішною, головне, аби її сприймала абсолютна більшість населення і бачила в цьому сенс свого громадського існування. [12;4]

Їхні національні ідеї зуміли стати сильними, консолідувати нації і домогтися поставленої мети.

Поняття української національної ідеї дуже широке і безстрокове, можна довго дискутувати про те, що потрібно зробити для консолідації нації і здобуття досягнень в економіці, якими повинні бути соціальні стандарти, про владу, про спорт, освіту, культуру, бізнес, про НАТО та ЄС...

,,Перервана пісня Василя Кожелянка’’. Таку влучну назву дав своїй статті в онлайн-газеті ,,ПолітАрена’’ письменник Володимир Сердюк, сказавши наступне: ,,…Тепер він перебуває там, звідки відбувається безпосередній вплив на наше життя, біля Престолу Того, Хто надіслав нас сюди. Хочеться щоб хоч там він знайшов мир…

…У пагорбок його могили я ввіткнув кулькову ручку. Боротьбу закінчено. Залишається аналізувати його творчість, а цього вистачить на довгі роки…’’[7;]

22 серпня 2008 року світ покинув Василь Кожелянко - член спілок журналістів і письменників України, переможець міжнародного літературного конкурсу ,,Гранослов-92’’, лауреат премії журналу ,,Сучасність’’, переможець акції ,,Книжка року 2000’’, лауреат поетичного фести¬валю ,,ЛІР’’. У 2005 р. він здобув звання лауреата на Всеукраїнському конкурсі романів, кіносценаріїв та п’єс ,,Коронація слова’’, за роман ,,Третє поле’’ авторові присуджено четверте місце серед лауреатів. Роман ,,Діти застою’’ визнано ,,книжкою року – 2012’’ у номінації ,,Красне письменство’’. Твори Кожелянка перекладені фінською та російською мовами.

Знаковою подією стала презентація книги ,,Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах’’, яку презентувала аспірантка ЧНУ Антоніна Аністратенко у Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського. - Книга - науково-публіцистична, - розповіла автор Антоніна Аністратенко. - Спрямована на студентів, аспірантів, науковців, але я також намагалася зробити її читабельною для ширшого кола. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі - перша книжка, присвячена Кожелянку. Додала також спогади про Василя, вірші, присвячені йому, різні цікавинки. Є у книзі і мій спогад - гадаю, кожен посміхнеться, читаючи його, особливо чернівчани. [Додаток Д]

Презентація книги (до речі, першої про письменника, який помер ще 2008 року) стала нагодою нагадати про нього присутнім.

- Мені доводилося спілкуватися з Василем Кожелянком дуже мало, - розповів на презентації книги ,,Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах’’ політолог Ігор Буркут - Тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, залишається тільки подумати: ,,Господи, а чим ми займалися, замість того, щоб сісти і поговорити?’’ Згадую, коли пан Мирослав Лазарук, я і Василь Кожелянко сиділи у парку й обговорювали ще не написаного ,,Лженострадамуса’’. Шкода, що ми того не писали! Василь там сказав куди більше, ніж написано, куди глибше! Про нього можна багато говорити, але я хотів би сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером мав бути прекрасним політологом. Він дуже глибоко розумів події, які відбувалися у світі. Мені здається, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Це письменник, який справді відкривав для нас майбутнє. [Додатки Д, О]

Кожного року у день роковин смерті Василя Кожелянка у приміщенні газети ,,Час’’ збираються його друзі та колеги по перу, щоби вшанувати пам’ять митця.

- Його письменницький та журналістський хист був особливим і тільки йому дарований Богом. Він ніби знав, що йому відміряно жити небагато, а тому поспішав писати свій творчий заповіт. 18 років Василь Кожелянко працював журналістом у газеті ,,Час’’. Його статті ставали вироком для байдужих чиновників і надійним щитом для звичайного люду, - говорить шеф-редактор Петро Кобевко. [Додаток Є, П]

До сороковин смерті Василя Кожелянка письменники звернулися до влади з пропозицією вшанувати його пам’ять: назвати його іменем школу чи бібліотеку в с. Кам’яна, вулицю в Чернівцях тощо. Ім’ям письменника Василя Кожелянка названа одна з найгарніших вулиць на масиві ,,Лан’’ (до речі, недалеко від будинку , який він будував для себе і в який мріяв перебратися в 2009 році). Ідея увіковічнення виникла в дні прощання з прозаїком. Символічно, але він мешкав у батьківській хаті на вулиці імені Івана Франка.[5;4]

Магазин ,,Букініст’’ у Чернівцях, на вулиці Головній, прикрашає пофарбована, металева таблиця у вигляді розгорнутої книжки з автографом письменника, створена жителем с. Кам’яна Василем Токарем, близьким товаришем митця. Цю подію широко висвітлила преса. [Додатки З, И. І, Р]

У далекій від Буковини Решетилівці, районному центрі Полтавської області, створено клуб пам’яті Василя Кожелянка. Засновником та ініціатором створення такого об’єднання став Володимир Кулик. Спершу клуб планували назвати ,,Тероріум’’, аналогічно назві роману класика, але пізніше було вирішено надати клубу ім’я письменника. Першочерговою метою діяльності клубу є популяризація творчості Василя Кожелянка та можливість ознайомлення з нею всіх охочих. За словами засновника клубу, наразі у їхній бібліотеці є всі прозові видання В. Кожелянка, проте наразі немає поетичних збірок, пошуком яких об’єднання наразі й займається. Національна спілка письменників України з приємністю підтримала ініціативу Володимира Кулика, та бере на себе неформальне зобов’язання уже найближчим часом поповнити бібліотеку клубу.[Додаток Ж]

На сторінках своїх творів Василь Кожелянко керував подіями в минулому і майбутньому, формував нове власне бачення часу. Тільки не зміг передбачити своє майбутнє. Його майбутнє – це людська пам’ять. Він її заслужив.

Василь Кожелянко належав до типу людей, які не могли б ніколи народитись в іншому місці, в інший час і не належав до горлохватів, глашатаїв, проповідників, політиків, борців за утопічні ідеї. Такій людині складно обирати місце у світі, комплект виборів неповний, а час – непевний.

У стосунках зі словами він був неоднозначний. У стосунках з людьми – завжди однозначний, уважний, щирий, хоч не надто відвертий.

Ознайомившись із поетичною і прозовою творчістю Василя Кожелянка, я зрозуміла, що він – автор своєї стилістики, лексики, граматики. Письменник є творцем цікавих прізвищ. В його творах зустрічаються знайомі назви міст і сіл Буковини. Вражає обізнаність письменника з історії України, всесвітньої історії, філософії. Скільки це треба було прочитати-перечитати, щоб знайти те раціональне зерно, яке дало б такі паростки. У сільській бібліотеці, серед власних книг Кожелянка я знайшла видання Френсіса Фукуями ,,Великий крах’’ і Романа Кіся ,,Фінал третього рейху’’, сторінки яких рясніють підкресленими рядками та різними позначками. Звичайно, таких поміток удостоїлись і багато інших книжок.

Що стосується його громадянської позиції, то багатьом нинішнім політикам треба повчитися в нього розсудливості, виваженості і щирості. Деякі митці заживають слави через покоління, деякі – за життя. Василь Кожелянко за життя отримав строго відміряну Всевишнім порцію визнання і заслуговує майбутнього. І поки живуть друзі, знайомі, читачі – майбутнє у нього є. Тепер залишилась ,,довга дорога в думах’’ про Василя Кожелянка, письменника Василя Кожелянка, людину Василя Кожелянка, друга, вчителя, учня, журналіста, покупця у магазині, сусіда, родича, товариша – для кого як.

Думаю, що з поставленим завданням я справилася, дуже хочу, щоб у мене були послідовники.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Буковина. Краєзнавчий бібліографічний покажчик літератури про Чернівецьку область за 2005-2007 роки. - Чернівці, 2008. – 656 с.
2. Василь Кожелянко. Коментар тижня. // Молодий Буковинець. - 31 серпня 2008 р. – с.4.
3. Василькова С. Письменник доби ,,посмодерн’’. Інтерв’ю з Василем Кожелянком. // Кульбіт. – 15 березня 1997 р. - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:www.culbit.com‎
4. Кожелянко В. Що вродиться з синьо-жовтого цвіту? // Час. – 21 серпня 1992 р. – с.6.
5. Левіна Л. Вулицю у Кам’яній назвали іменем письменника Василя Кожелянка // Рідний край - 6 лютого 2009 р. – с.4.
6. Родик К. Невивчені уроки Ситіна або ,,гоголізація’’ триває. –Львів: Кальварія, 2000. – 174 с.
7. Сердюк В. Перервана пісня Василя Кожелянка. // ПолітАрена. – 12 вересня 2008 р. - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:www.politarena.org.ua/‎
8. Сняданко Н. У нього був свій розклад життя. //Львiвська газета. – 9 січня 2004 р. – с.4.
9. Столярчук І. Письменник Василь Кожелянко працював на гільйотині. // Газета по-українськи. 26 січня 2007 р. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pk.kiev.ua/
10. Український бестселер. Книжка року.2000. – Львів: Кальварія, 2001. -232 с.
11. Флікян С. ,,Великий серпень’’ у житті Василя Кожелянка. // Високий замок. - 23 серпня 2009 р. – с.8.
12. Я думав про руйнацію комплексів…(Інтерв’ю Олега Солов’я з Василем Кожелянком) // Кальміус. Літературно-мистецький альманах. - 1999 - №2 – Ст. 3-5.

Записала Карнаухова Ганнна Миколаївна.

Історик, викладач історії та правознавства, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист.

З розповіді Віри Іванівни Тулюлюк, завідуючої бібліотекою с. Кам’яна:

- Сім’я Кожелянків вирізнялася своєю інтелігентністю. Малий Василько з малечку мені запам’ятався дуже серйозним. Дуже хотів до школи. Коли прийшов час, Василь став учнем першого класу Кам’янської восьмирічки. Вчився добре, був прикладом для своїх однокласників. Найбільше цікавився літературою та історією. Жагу до знань успадкував від свого батька Дмитра Васильовича, обліковця рільничої бригади колгоспу, який любив читати і у сільській бібліотеці на той час був найкращим читачем. Умів, може, краще дипломованого філолога дати свою оцінку прочитаному, а сторінки районної газети часто рясніли його замітками про життя села.

З розповіді Віри Петрівни Михайлюк, вчителя історії Михальчанської ЗОШ І-ІІІ ст.:

- У Василя Кожелянка було глибоке буковинське коріння роду, переплетене з галицьким, адже прапрадід Михайло переселився в далекому ХІХ столітті на Буковину з ,,Галіції’’. Можливо тому вся його творчість просякнута глибоким патріотизмом. Любов до рідної землі мала таку силу, що навіть запрошення столичних письменників на проживання у Києві не звабило його покинути рідну домівку, вулиці, людей. Тут, поруч нас, жив, творив і повчав. Жив тихо, скромно, навіть непомітно, говорити не любив. Але якою силою духу були сповнені його книги. Рід Кожелянків взагалі виявився талановитим, з нього, крім Василя Кожелянка, вийшли: Кожелянко Георгій Костянтинович – професор, доктор історичних наук; художники: Кожелянко В’ячеслав Васильович та Кожелянко Марія Назаріївна (викладач мистецтва Чернівецького коледжу), Кожелянко Віра Петрівна – завуч Михальчанської ЗОШ; Кожелянко Домка Петрівна – вихователь дитсадка; Кожелянко Василь Назарович – полковник міліції; Кожелянко Мірча Васильович – заслужений майстер спорту; Кожелянко Марія Дмитрівна – колишня вчителька нашої школи.

З розповіді Віри Петрівни Михайлюк, вчителя історії Михальчанської ЗОШ І-ІІІ ст.:

- Навчаючись одночасно в школі (Василь був на рік від мене старший), ми дуже часто обговорювали цікаві для нас обох теми. Правда, я була тоді ,,комсомолкою, активісткою, спортсменкою’’, а Василь вже по-іншому оцінював дійсність.

Був 1974 рік. Випускник 11 класу Михальчанської школи Василь Кожелянко разом з другом Юрієм Кострубом (сином директора Кам’янської восьмирічки) пошкодили символічний знак – арку колгоспу ім. Дзержинського при в’їзді в село Михальча. Хлопцям ,,пришили політику’’. Комсомольські збори у школі гнівно засудили їхню витівку, а засідання обласного комітету комсомолу(!) винесло рішення про їх виключення з рядів ВЛКСМ. Забираючи в армію хлопців поновили в комсомолі: українці служили в радянський час, як правило, за межами України, і воєнкому не хотілося втрачати ,,честь мундира’’.

Він дуже чекав незалежності України, ненавидів радянську владу, а потім був дуже розчарований новою владою. Якби він дожив до 24 серпня 2008 року, то, напевно, не обминув би своєю увагою святкування Дня незалежності. Він, мабуть, розповів, що думає про дефіляди танків у Києві, про політиків, які цими танками ( і не тільки ) хотіли комусь щось доказати, про туманне майбутнє як наслідок такого ж туманного теперішнього

З розповіді Єфрозини Степанівни Кучережко, вчительки Кам’янської ЗОШ І-ІІІ ст.:

- Мені пощастило багато спілкуватися З Василем Кожелянком. Як правило, це були не офіційні розмови. Письменник з вдячністю і повагою згадував своїх вчителів, але жодного разу не погодився прийти до школи на зустріч з школярами.

- Мої твори діти не читають, то про що я буду з ними говорити? – відповідав на моє запрошення та запрошення членів керованого мною літературного гуртка. Зате з радістю зустрічав учнів у себе вдома, але не офіційно, біля письмового столу, а на великому подвір’ї, розповідаючи про дідівську хату, викладений з каменя погріб, сад, пса Тузика…

У школі Василь був допитливим, дуже серйозним учнем. Читав багато , книги вибирав для більш старшого віку, дослухався порад свого батька, який, не маючи вищої освіти, вмів дати глибокий аналіз літературного твору.

З розповіді Георгія Дмитровича Семенюка, товариша В.Кожелянка:

- Мені дуже шкода, що так рано обірвалось життя мого товариша, цікавого співбесідника, дуже талановитої людини. Знаковою подією стала презентація книги ,,Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах’’, яку презентувала аспірантка ЧНУ Антоніна Аністратенко у Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.

- Книга - науково-публіцистична, - розповіла автор Антоніна Аністратенко. - Спрямована на студентів, аспірантів, науковців, але я також намагалася зробити її читабельною для ширшого кола. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі - перша книжка, присвячена Кожелянку. Додала також спогади про Василя, вірші, присвячені йому, різні цікавинки. Є у книзі і мій спогад - гадаю, кожен посміхнеться, читаючи його, особливо чернівчани. Презентація книги (до речі, першої про письменника, який помер ще 2008 року) стала нагодою нагадати про нього присутнім.

Людей на презентацію зібралося небагато. Але атмосфера була винятковою. Вразили слова політолога Ігоря Буркута:

- Мені доводилося спілкуватися з Василем Кожелянком дуже мало, - розповів на презентації книги ,,Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах’’ політолог Ігор Буркут - Тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, залишається тільки подумати: ,,Господи, а чим ми займалися, замість того, щоб сісти і поговорити?’’ Згадую, коли пан Мирослав Лазарук, я і Василь Кожелянко сиділи у парку й обговорювали ще не написаного ,,Лженострадамуса’’. Шкода, що ми того не писали! Василь там сказав куди більше, ніж написано, куди глибше! Про нього можна багато говорити, але я хотів би сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером мав бути прекрасним політологом. Він дуже глибоко розумів події, які відбувалися у світі. Мені здається, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Це письменник, який справді відкривав для нас майбутнє.

З розповіді Георгія Дмитровича Семенюка, товариша В.Кожелянка:

- Василь Кожелянко користувався книгами моєї бібліотеки для написання своїх творів. Вишукував факти з історії Буковини і цікавився народними легендами, звичаями та обрядами, одягом.

Він був яскравою особистістю та доброю людиною. Міг спілкуватися на різні теми. Мав великий багаж знань. Завжди міг прийти на допомогу або дати пораду.

Відношення Василя до радянської влади було вкрай негативне. Розчарування новою владою було повне.

До політики ставився з гумором, висміював, а де було можливо – вів роз’яснювальну роботу.

Особисто міні допоміг, надрукувавши гостру і критичну статтю про недолуге керівництво Чернівецького обласного театру ляльок, де я працюю, в газеті ,,Час’’.

Дуже давно, десь 1979 чи 1980 року, в ранній молодості, Василь розповів мені свій сон. Нібито ми, бійці української армії нового типу, одягнені в голубі джинсові костюми і жовті сорочки, підіймаємось на вершину гори з синьо-жовтим прапором... Його мрії про кращу долю України переходили навіть у сни.

Письменник займався популяризацією української літератури. В магазині ,,Букініст’’ кожного місяця вів літературні бесіди і роздавав автографи.

З телефонної розмови з Петром Кобевком, який разом з Василем Кожелянком відроджував газету ,,Час’’:

- Кожного року у день роковин смерті Василя Кожелянка у приміщенні газети ,,Час’’ збираються його друзі та колеги по перу, щоби вшанувати пам’ять митця.

Його письменницький та журналістський хист був особливим і тільки йому дарований Богом. Він ніби знав, що йому відміряно жити небагато, а тому поспішав писати свій творчий заповіт. 18 років Василь Кожелянко працював журналістом у газеті ,,Час’’. Його статті ставали вироком для байдужих чиновників і надійним щитом для звичайного люду.

З розповіді Андрія Бортника, директора Будинку культури С. Кам’яна:

- Наші будинки знаходяться на сусідніх вулицях. І ми, молодь, звикли бачити Василя Дмитровича за буденними справами. Тепер, коли його не стало, жалкуєм, мало з ним спілкувалися. Мене дуже вразила інформація, яку я випадково знайшов в Інтернеті. Виявляється, у далекій від Буковини Решетилівці, районному центрі Полтавської області, створено клуб пам’яті Василя Кожелянка. Засновником та ініціатором створення такого об’єднання став Володимир Кулик. Спершу клуб планували назвати ,,Тероріум’’, аналогічно назві роману класика, але пізніше було вирішено надати клубу ім’я письменника. Першочерговою метою діяльності клубу є популяризація творчості Василя Кожелянка та можливість ознайомлення з нею всіх охочих. За словами засновника клубу, наразі у їхній бібліотеці є всі прозові видання В. Кожелянка, проте наразі немає поетичних збірок, пошуком яких об’єднання наразі й займається. Національна спілка письменників України з приємністю підтримала ініціативу Володимира Кулика, та бере на себе неформальне зобов’язання уже найближчим часом поповнити бібліотеку клубу.

Василь Кожелянко з вчителькою Є.С.Кучережко та учнями Кам’янської школи біля дідівського погреба

.
.

Презентація книги ,,Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах’’, Антоніни Аністратенко у Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського (виступають Петро Кобевко та Ігор Буркут).

Часівці щороку вшановують пам’ять про свого колегу…