Трагедія Бабиного Яру коротка і страшна: всього за два дні - 29-30 вересня 1941 року - фашисти закатували тут майже 32 тисячі безвинних жертв.

Через півтори тижні сюди були зігнані наступні тисячі чоловіків, жінок, людей похилого віку та дітей. І все повторилося знову.

"Бабин Яр до цього часу є секретною трагедією людства. Мало хто знає, якому жахливому лиходійству Бабин Яр дав поштовх шести тисячам Бабиних Ярів на території Європи. Він дав поштовх знищенню 1,7 мільйонів євреїв тільки на території України", - сказав президент фонду "Всесвітній форум пам'яті Голокосту", президент Європейського єврейського конгресу В'ячеслав Кантор на одній з прес-конференцій в Києві [1, с.4].

Зміст
Вступ	5-7
Розділ I. Бабин Яр. Сторінки історії	8-9
Розділ II. Бабин Яр: жах розстрілів	9-18
Розділів III. Загадка людської поведінки	19-21
Розділ IV. Бабин Яр і сьогодення	22-23
Висновки	24
Список використаних джерел	25
Додатки	26-30
Презентація "Бабин Яр"	30

Історія України багата на найрізноманітніші події. Крім досягнень, якими по праву можна пишатися, вистачає, на жаль, і приводів для скорботи.

Зокрема, найбільша у світі інтернаціональна могила розташована в Києві. Це горезвісний Бабин Яр. Для народу України Бабин Яр - кривава рана, що не загоюється.

Тривалий час було взагалі невідомо, скільки людей полягло тут. Називалася приблизна цифра, яка і досі викарбована біля підніжжя встановленого тут суто радянського за стилем пам'ятника: "більш ніж 100 тисяч громадян міста Києва та військовополонених". Із набуттям Україною незалежності в 1991 році багато що було переоцінено наново, зокрема, і кількість страчених в Бабиному Яру.

Спочатку визнана кількість загиблих зросла до 200 тисяч, згодом - до 260 тисяч осіб. Виходячи з того, що за останніми наявними даними науковців під час Великої Вітчизняної війни СРСР втратив 27 мільйонів, а Україна - 8 мільйонів осіб, можна вважати, що в Бабиному Яру лежить 1% загиблих радянських громадян і більше 3% загиблих у тій війні громадян України. А оскільки у передвоєнний період населення Києва досягло 1 мільйон осіб, тут полягла, умовно кажучи, четверта частина киян. Справжня кривава рана на тілі України, що не загоїться ніколи!

"Бабин Яр до цього часу є секретною трагедією людства. Мало хто знає, якому жахливому лиходійству Бабин Яр дав поштовх шести тисячам Бабиних Ярів на території Європи. Він дав поштовх знищенню 1,7 мільйонів євреїв тільки на території України", - сказав президент фонду "Всесвітній форум пам'яті Голокосту", президент Європейського єврейського конгресу В'ячеслав Кантор на одній з прес-конференцій в Києві [1, с.4].

В.Кантор відзначив, що у всього в цій трагедії етапи і перший - 1933-1938 p.p. - "від приходу до влади нацистів до Кришталевої ночі" - в ньому нацисти перевіряли Європу, "як вона поставиться до того, що безвинних євреїв тисячами, десятками тисяч почнуть знищувати в центрі самої Європи". Європа абсолютно промовчала, ніяк не поставилася. А ось за цим лиходійством був третій етап, про який уже багато хто знав, - Конференція Ванзе й так зване остаточне вирішення єврейського питання", - відзначив В.Кантор.

Саме за ним було будівництво шести таборів смерті на території Польщі, 1 100 концентраційних таборів тільки на території Німеччини, "де 18 мільйонів рабів працювали на Німеччину, 12 мільйонів загинули, шість мільйонів з яких - євреї, три мільйони з яких невідомі до цього часу. Переважно - це люди, про яких пам'ять стерта, про яких ми не знаємо - це все жертви Бабиних Ярів, які починалися тут, у Києві в 1941 році. Ось про що ми сьогодні говоримо з людством", - сказав В.Кантор.

Трагедія Бабиного Яру коротка і страшна: всього за два дні - 29-30 вересня 1941 року - фашисти закатували тут майже 32 тисячі безвинних жертв. Через півтори тижні сюди були зігнані наступні тисячі чоловіків, жінок, людей похилого віку та дітей. І все повторилося знову.

Гітлерівська машина геноциду пожинала свої страшні плоди не лише в Україні. В десятки концтаборів на території усієї Європи один за одним йшли ешелони з приреченими на мученицьку смерть. Але саме у Києві нацизм зважився на злочин, який змусив людство здригнутися.

Тут розстрілювали і матросів Дніпровської флотилії, і комуністів-підпільників, і просто випадкових перехожих, які потрапляли в облаву.

Бабин Яр і Голокост - це складові однієї трагічної величини.

Саме тому, що тема Бабиного Яру була закритою темою в СРСР, декілька десятиліть замовчувалися факти страшної розправи нацистів над євреями, ця тема зацікавила нас і ми намагаємося розібратися в подіях майже 72-річної давнини, ми хочемо з'ясувати, в чому полягає загадковий феномен людської поведінки та покірності перед репресивною політикою нацистів

Об’єктом дослідження є загадковий феномен людської поведінки та покірності перед репресивною політикою нацистів.

Предметом дослідження є трагедія та події Бабиного Яру.

Мета роботи:

1. Висвітлення характеру подій Бабиного Яру.

2. Дізнатися, в чому саме полягає загадковий феномен людської поведінки та покірності перед репресивною політикою нацистів.

3. З’ясування причини страшної розправи нацистів над людьми під час подій майже 72-річної давності.

В результаті проведених досліджень ми з’ясували, що Бабин Яр – це всесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту, найбільший інтернаціональний цвинтар в Україні. У період окупації Києва німецькими військами Бабин Яр був місцем масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно з офіційними даними загинуло понад сто тисяч осіб — військовополонених, євреїв, циган, комуністів, підпільників, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, партизанів, націоналістів, заручників... Всіх, хто вважався «ворогом Третього рейху».

Фашистські карателі знищували тут за національною належністю євреїв і ромів - жінок, стариків і дітей, за ідеологічною – комуністів і комсомольців, а також тих, хто чимось не догодив владі „ вищої раси”.

Основним є те, що ми спробували виявити причини загадкової поведінки людей, які, майже свідомо, йшли на приречену страту. Ми описали ймовірні причини такої поведінки та свідчення очевидців – жителів міста Хотина та інших міст України.

Науково – дослідницька робота "Бабин Яр. Пам'ять заради майбутнього" складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Матеріали даної наукової роботи можна використати для написання рефератів, творчих робіт, для підготовки до наукової конференції з даної теми, історичних вікторин та конкурсів.

Бабин Яр має давно історію. Багаточисельні документальні джерела стверджують, що урочище Бабин Яр простягалося по вулиці Дорогожицькій до вулиці Фрунзе [ Додаток 1].

Вперше ця назва з'являється в XV столітті (1401 рік), коли власниця цієї землі баба-шинкарка продала її домініканському монастирю. В давнину тут був один з найбільших на території Києва ярів (довжина 2,5 кілометрів, глибина - більше 50 метрів), на дні якого протікав струмок. У період Київської Русі Бабин Яр та прилеглий до нього Реп'яхів Яр були природним кордоном стародавнього Києва. Тут неодноразово відбувалися сутички між захисниками міста та завойовниками, які приходили з північного заходу.

На високій горі, там, де Бабин Яр виходив в долину Дніпра, Всеволод Олегович близько 1140 року заснував Кирилівський монастир та побудував кам'яну церкву, Від церкви, монастиря та однойменної вулиці систему ярів, до яких належить і Бабин Яр, часто називають Кирилівськими ярами. Вздовж рогу між Бабиним та Реп'яховим Яром у Кирилівській діброві поступово формувалося православне кладовище. З іншого його боку в 1982-1984 роках були проведені перші поховання на Лук'янівському єврейському кладовищі [2].

У довоєнну пору Сирець і Дорогожичі були Київською околицею, тут простягалася ціла система ярів: Бабин Яр, Реп'яхів Яр, Кирилівський Яр...

Тепер всі ці урочища ретельно залиті, засипані, засаджені деревами. Але тоді, задовго до Великої Вітчизняної війни, працівники НКВС любили завозити сюди, на околицю, "ворогів народу" і стріляти їх, бо місце для розстрілів і поховань було вельми зручне, а вулиця Мельникова (колишня Велика Дорогожицька) була зручним під'їзним шляхом з Лук'янівки, де розташовувалася в'язниця. Та й від "центрального офісу" на Короленківській вулиці діставатись сюди було зручно. Німці також оцінили зручне розташування Бабиного Яру. Існує копія німецької довоєнної карти, де єврейський цвинтар на Лук'янівці був помічений і позначений літерою "А". Тобто, фашисти планували тут певні "акції" - тепер ми знаємо, які саме.

Винятково пунктуальні німці виділили також місця "акціювання" для українців, поляків, караїмів, мусульман [3]

Другу світову війну називали війною Гітлера проти євреїв. В 1933-1935 роках Третій Рейх проводив масовану пропаганду ненависті до євреїв, з 1935 року діяли дискримінаційні нюрбергські закони та закон про захист німецької крові та честі, в 1938 році в паспортах була запроваджена позначка «єврей», організовані всенімецькі єврейські погроми, послідовно здійснювалася «арієзація» єврейської власності. Із захопленням Польщі та перетворенням її території в генерал-губернаторство були проведені депортації євреїв у гетто і концтабори. Почалося знищення їх в'язнів, які стали масовим явищем в 1941 році після нападу Німеччини на СРСР. Польща, Україна, Прибалтика та Білорусія, в яких століттями проживала більша частина єврейського населення, вкрилися густою сіткою таборів смерті [4, с.101].

На території України до 1941 року проживало близько мільйона євреїв. Нацисти практикували різні методи їх знищення. Влаштували погром у Львові 2-3 липня 1941 року, жертвами якого стали 7 тисяч чоловік. Євреї, що залишилися живими, були загнані в гетто. 19 вересня було ліквідовано гетто в Житомирі - 18 тисяч вбитих. 12 - 13 жовтня розстріляно 11 тисяч євреїв в Дніпропетровську, 23-25 жовтня - 26 тисяч одеських євреїв. 30 грудня кривава бійня забрала життя 10 тисяч чоловік в Сімферополі. А що ж відбувалося в нашому краї?

Найбільше з усіх міст Чернівецької області постраждав Хотин. Тут було спалено 2573 будівлі. У перші дні окупації в Хотині було розстріляно 1076 осіб.

Передусім репресії спрямовувалися проти єврейського населення. У липні 1941 року румунська сигуранца влаштувала великий єврейський погром у Сокирянах. За чотири дні погрому вбито 150 людей і пограбовано все майно єврейського населення. Нам пощастило познайомитися з очевидцями єврейських погромів, в'язнями гетто сім'єю Вайсман - Фаїною Лейбівною, 1932 року народження, пенсіонеркою та Срулем Давидовичем, 1931 року народження, які мешкають у Хотині. На жаль, Фаїни Лейбівни вже немає серед нас.

Фаїні Лейбівні, було всього 9 років, коли 6 липня 1941 року німці вступили в м. Хотин. “Вони жорстоко розправлялися з євреями, - згадує вона, - Ми заховалися в будинку разом із сусідами і вирішили нікому не відчиняти двері, поки їх не виб'ють. Окупанти бігли із зброєю в руках під вікнами будинку, хтось дуже кричав. Ми почули, що вже загинуло багато знайомих. Фашисти розстріляли на очах у всіх наречену та її майбутнього чоловіка. Всіх загиблих поховали у великій могилі за містом, за автостанцією. Нас, євреїв, примусово німці, мабуть, серед них були і румуни, зібрали на старому базарі, де була митниця, наказуючи всім залишити домівки, взяти з собою теплі речі. Батько хотів взяти наших коней з візком, щоб легше було в дорозі дітям, моїм сестрам і матері, але німці все забрали, а нас погнали пішки. Коли ми залишили свій будинок, його зразу ж розграбували. А нас, євреїв, погнали в Кельменці, потім в Сокиряни. Тут місцеве населення почало нас грабувати, забрали останнє. В п'ятницю, за традицією, всі біженці запалили свічки, а розташувалися ми в полі. Ці свічки були в нас найдорожче, що залишилося. Кожна родина серед поля запалила свою свічку і ми всі молилися. Це мене дуже вразило.

Потім нас всіх зібрали і сказали, що треба йти на якусь дуже високу гору. Хто не може піднятися туди, зараз прийде транспорт і відвезе немічних на гору. Багато стареньких залишилося, їх всіх розстріляли.

Ми дуже довго йшли пішки. Було дуже холодно, ми були голодні, дуже хотілося пити, приходилося пити брудну воду з калюж. Нас гнали по Вінницькій дорозі, а супроводжував румун чи німець на коні. Ми, малі діти, не встигали, але повинні були наздоганяти вершника на коні, тому що могли нас розстріляти. Одного хворого старого дідуся прив'язали до хвоста коня, кінь тягнув кволу людину за собою, поки дідусь не помер. Всю мою родину гнали в гетто на Вінниччину - батька, матір, мене, чотирьох сестричок, одна з них дуже боялася всього цього жаху, її паралізувало, батько її всю дорогу ніс на руках. Одного дня ми ночували в якомусь хліві, там сестричка 6-річна померла. Але нам її не дозволили поховати. Ми її залишили в тому хліві, нас погнали далі. Пригнали нас в с. Попівці Копайгородського району Вінницької області, поселили в приміщенні без вікон та дверей, на стінах був іній. У цьому приміщенні на земляній підлозі ми сиділи, лежали штабелями. Кожен день хтось вмирав. Тут, в антисанітарних умовах, моя вагітна мати народила 5-ту доньку, яка через два дні померла. Батько якимось чином зумів залізти на дах і вирвати дошку, щоб підстелити дітям. За це його було жорстоко покарано. Ще пам'ятаю, це було вже в гетто, мати зняла з нас маленькі сережки, а батько таємно обміняв їх на пляшку молока. Це молоко у нас потім знайшли німці, а матір жорстоко побили рушницею. В гетто ми пробули з 1941 року до весни 1944 року. Коли партизани звільнили Вінниччину, ми повернулися додому. Але будинок був спалений, а майно розграбовано”.

Сім'ю Фаїни забрали до себе сусіди, допомогли їм чим могли. Фаїна Лейбівна пригадала, що брата її батька, його дружину та четверо дітей вбили по дорозі в гетто.

Її чоловік, Вайсман Сруль Давидович, теж одночасно був в гетто в с. Половці разом з Фанею, але вони ще не знали один одного. Тут, в гетто, вбили сестру і трьох братів Сруля Давидовича. Від цих свідчень стає моторошно, але цей жах та страждання безвинних не згаснуть в пам'яті ніколи.

Коли розпочалася війна, бойові дії розгорнулися на території СРСР і спочатку німці наступали дуже успішно. Становище на півдні країни було дуже складне. «Совсекретною» постановою Державного комітету оборони від 10.07.1941 року головокомандуючим військ Південно-Західного напрямку був призначений маршал Радянського Союзу С.М.Будьонний, якому підпорядковувалися війська Південного та Південно-Західного фронтів. Славетний маршал свято вірив у непереможність радянської кінноти та у великий переляк німецьких танкістів перед шаблями кавалеристів й автоматників, перед радянською піхотою з «трьохлінійкою» [5, с.232].

Результати не забарилися: Київ був досить швидко оточений. Й.В.Сталін наказав обороняти «мати міст Руських» до останнього замість того, щоб заздалегідь вивести війська з небезпечної ділянки. Солдати М.П. Кирпоноса та ополченці героїчно виконали наказ, здавши місто лише 21 вересня. Вони частково потрапили у полон, частково полягли в українську м'яку землю.

Зрозуміло, евакуювалися далеко не всі цивільні, які могли виїхати з Києва й області.

Коли Київ здали, люди були кинуті в місті напризволяще. Для проведення «акцій» «живого матеріалу» було достатньо. З «акціями» німці не забарилися. Для початку у Бабиному Яру розстріляли два табори циган. Потім по місту були розклеєні оголошення без підписів німецькою, українською та російською мовами: «Всі жиди міста Києва і околиць повинні зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на розі вулиць Мельникова та Дехтярівської (коло кладовищ). З собою мати документи, гроші, коштовні речі, а також теплий одяг, білизну та ін. Хто з жидів не виконає цього розпорядження, то буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири та привласнить собі їхні речі, буде розстріляний” [ Додаток 2]. Тисячі таких оголошень були розвішані по всьому Києву 27-28 червня 1941 року.

Встановлений в Києві окупаційний режим мав чітко виражене антисемітське направлення.

Ставлення нацистів до єврейського населення або до тих, хто його підтримував ставало агресивнішим. За свідченнями киян, вже 21 вересня на вулицях, біля водонапірних колонок, в людних місцях відбувалися жорстокі побиття євреїв. Місцева поліція та німецькі солдати оточили синагоги і вивезли всіх, хто молився, у невідомому напрямку - ніхто ніколи їх більше не бачив. Особливо багато людей загинуло в Голосіївському лісі, який завалили трупами [ Додаток 3] .

За свідченнями очевидців, розправлялися з киянами єврейської національності п'яні окупанти, які відзначали свою перемогу в битві за Київ. Вулицями міста їхали автомашини, з гучномовців яких вимагалося від жителів, щоб вони повідомляли в гестапо та поліцію про місцеперебування комуністів, партизан та євреїв. На стінах будинків, на стовпах, парканах та в трамваях з'являлися плакати з закликами «бити жидів», карикатури з зображенням «жидобільшовицьких комісарів» та «євреїв- пригноблювачів». Ненависть до євреїв з боку нацистів була дуже великою. Смертоносна машина все більше набирала обертів.

26 вересня 1941 року до Києва прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Айхман. Відбулася нарада вищих військових чинів, в якій взяли участь військовий комендант генерал Ебеграрт, один з вищих чинів СС генерал Еккельн, командуючий айнзатцгрупою «Ц» доктор Рашта, командир айнзатцкоманди 4-а Блобель. На допомогу його айнзатцкоманді (150 есесівців і гестапівців) були відправлені 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, а також добровольці з відщепенців, підібраних окупантами [6].

За допомогою міської управи було визначено місце розстрілу - ціла система ярів довжиною 2,5 кілометрів, глибиною - 20-25 метрів, з одного боку від них був пустир, далі діброва, а друга частина впиралася в кладовище. Був вироблений маршрут, призначено місце збору жертв.

За словами очевидців можна скласти картину того, що відбувалося 29 вересня 1941 року в Бабиному Яру. Вранці з усіх районів Києва тисячі євреїв вирушили до вказаного в наказі місця. Натовпи людей утворювали загальний потік на вулиці Мельникова.

У кінці вулиці була створена «застава», натовпи людей поділяли по 30-40 чоловік і вели під конвоєм в польову канцелярію. Спочатку «переселенці» проходили уздовж столів, де вони повинні були здати документи та речі, насамперед коштовні. Потім їх гнали до інших столів, де вони роздягалися і здавали одяг. Після цього повинні були вишикуватися групами на краю протитанкових ровів, на протилежному боці яких на спеціально облаштованій дерев'яній платформі сидів кулеметник.

Багато жінок несли на руках немовлят або вели за руку підлітків. Крики, ридання, прохання про пощаду, молитви заглушували веселі мелодії вальсів, які доносилися з гучномовців, рокіт мотору кружляючого над Яром літака.

Лунали кулеметні черги. Люди падали в протитанкові рови або в яри. А якщо ще хто-небудь в ямах ворушився, то знову гриміли постріли. Після того, як в ровах або ярах утворилися два-три шари трупів, краї цих могил підривалися, а вбиті засипалися шаром землі. Потім все починалося знову, і продовжувалося до тих пір, поки загальна могила не була заповнена до самого краю.

Очевидець трагедії С.А.Пасько, тепер завідувач фотохудожнім відділом музею Великої Вітчизняної війни, у 1941 році був звичайним дванадцятирічним хлопцем, котрий мешкав на вулиці Бабин Яр (до речі, він і досі живе тут, хоча вулиця зветься нині Ясногірською).

- Те, що сталося, важко пояснити, - згадує Сергій Аркадійович. - Зачувши кулеметні черги, ми швидко з'ясували, що саме відбувається поруч, у яру. Якраз повз наші будинки до місця збору проходили люди з Куренівки і київських околиць. Ми попереджали їх, не йдіть, там всіх вбивають! Проте люди не слухали нас і прямували собі далі. Ніхто їх не конвоював, не підганяв: вони йшли самі, добровільно. Це була якась...зачарованість, внутрішнє заціпеніння чи щось подібне.

..Згідно звіту «Зондеркоманди 4а», 29 і 30 вересня в Бабиному Яру був розстріляний 33771 єврей [7]. За офіційними даними, у перші три дні розстрілів, тобто з 29 вересня по 1 жовтня у Бабиному Яру загинуло 52 тисячі осіб. Справжній «конвеєр смерті»: в середньому понад 17 тисяч осіб на день. Це - третина всіх розстріляних тут євреїв і п'ята частина від загальної кількості загиблих. Надалі «акціювання» було впорядковане. Був запроваджений спеціальний графік розстрілів: по вівторках і п'ятницях(навіть і в цьому німці виявили пунктуальність). Місце жахливих страт обнесли колючим дротом, згодом неподалік нацисти спорудили Сирецький концтабір. Сюди на страти приганяли полонених також із Дарницького концтабору, з в'язниць Києва, не розрізняючи національності: українців, росіян, циган, євреїв. Підпільників і комуністів, партизан і заложників, ще приблизно десь тисяч п'ятдесят-шістдесят [8].

Фашистська м'ясорубка нищила все нові і нові людські життя, де у єдиній братерській могилі поряд з українцями, євреями полягли також поляки, угорці, чехи...

Тут були знищені голови районних управ м. Києва: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чеверда, інженер Романов, продюсер Лазаренко директор Київського медінституту, представники громадських організацій Києва.

Іван Рогач - головний редактор газети Українське слово, Ганна Рогач, Іван Ірлявський (Рошко), інші українські письменники і поети, яких об'єднала у спілку Олена Теліга. Є версія, що сама вона покінчила життя самогубством у гестапівських лабетах. Про цей факт зазначено в опублікованих матеріалах тогочасного Голови Київської міської управи. Тіло її, ймовірно, вивезено до Бабиного Яру. 1942 року у гестапівських мурах та у Яру загинули діячі української культури Іван Коште, Василь Кобрин, Юрій Ігнатенко, Роман Біда, Петро Олійник, Ярослав Оршан - Чемеринський - редактор націоналістичної служби преси, інженер Сиченко, Голова ВУКР Спілки Перевертун, проректор Київського політехнічного інституту Феодосій Чередниченко, Голова Київської облспоживспілки Бондаренко з дружиною і дітьми.

А провідник ОУН Домазар-Діброва, закатований на стіні камери у Лукянівській в'язниці, власною кров'ю написав: «Спливаю кров'ю - не зраджу тайни друзів!» Скоріш за все, тіло його також вивезено до Бабиного Яру. У цьому трагічному і зловісному місці розстріляно 621 особу - членів ОУН, а також Голову Києва В.П. Багатія, який рятував від голоду немічних старих і хворих діячів української культури, архіви та книги з бібліотек Києва.

Неподалік від цих місць розстріляли і кількох футболістів «Динамо» Київ, які потрапили заручниками під фашистську облаву, М. Трусевича, О. Климента, І.Кузьменка, М. Коротких [ 9, с.16]

10 січня 1942 року фашисти розстріляли в Бабиному Яру близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії. «Був мороз 37°, - розказували очевидці, - а вони йшли на розстріл босі, в одних трусах, тіла були в синцях. Але трималися матроси мужньо і співали «Раскинулось море широко».

Через деякий час замість розстрілів німці почали застосовувати автомашину- душегубку (умертвіння людей за допомогою газу). Кожною машиною привозили 40- 45 чоловік, їх тіла закопували також в Яру.

Страти тривали приблизно півтора року.

Коли ж справи на східному фронті погіршилися, і окупанти відчули у повітрі «запах смаженого», вони поквапилися ліквідувати усі сліди одного з наймасованіших своїх злочинів. Під наглядом конвоїрів в'язні концтабору відкопували присипані землею трупи, складали їх штабелями на спеціальних площадках, де було покладено каміння від пам'ятників, плити, зверху рейки, на рейки покладені огорожі, на огорожі - дрова, а на дрова - сотні трупів, які спалювали. А потім на повалених пам'ятниках єврейського цвинтаря влаштували справжнісіньку фабрику, де людський попіл пересівався і з нього видобувалися зубні коронки, золоті каблучки та інші коштовні речі. Ретельно знищувалися будь-які документи, про що свідчить майже цілковита відсутність фото і кіноматеріалів, відзнятих безпосередньо у Бабиному Яру.

Нам вдалося віднайти свідчення двох жінок, які є одними з небагатьох, хто на власні очі бачив жорстокі розправи. Сім'я Іоанни Євгеньєвої в 1941-му році жила на київській вулиці, яка тоді називалася Бабин Яр, у будинку під номером один. Маленькій Іоанні було 12, коли почалася війна.

"Дорослі туди йти боялися, а діти бігали, - пояснює жінка вже похилого віку, як саме їй випало стати свідком тих подій. - Наша мама до війни працювала у їдальні для командування, помічником кухаря. Ми туди часто ходили, нам давали харчі. Коли почалася війна - там були літні військові табори трьох дивізій. У цій їдальні було горище. І ми з дітьми туди залізли - нас було п'ятеро. А віконце на горищі ділилося на чотири фрагменти - і ми сварилися між собою, аби подивитися. В той час ішли розстріли..." - поділилася спогадами жінка з Бі-Бі-Сі. Розповідь Іоанни Євгеньєвої ( також особисто бачила ті страшні події) ставала дедалі моторошнішою, її руки тремтіли, очі наливалися сльозами: "І ось в цьому яру їх спиняли - там зробили таку східцю нижче - і косили зі зброї. І ми за цим всім спостерігали - це було жахливо. Що нас вразило - людей роздягали мало не наголо." "Натовп людей заполонив усю дорогу. По краях ішов конвой - есесівці. Зі зброєю і собаками. І люди йшли собі - навантажені сумками. Деякі згодом почали кидати ті сумки - вони вже збагнули, куди йдуть" [ Додаток 4]. Жінка пригадує, що місцем, куди вели людей на розстріл, тоді було невелике поле, посеред якого вода вимила яр - приблизно 70 метрів завдовжки і до 5-ти метрів завглибшки. У той час на полі ще росли шовковиці, за якими згодом лежали двометрові гори одягу. "І ось в цьому яру їх спиняли - там зробили таку східцю нижче - і косили зі зброї. І ми за цим всім спостерігали - це було жахливо. Що нас вразило - людей роздягали мало не наголо", - продовжувала очевидиця трагедії. [10] .

Троє в'язнів, яким вдалося втекти, виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві. Бабин Яр був закритою темою в СРСР. Не одно десятиліття приховувалися факти страшної розправи нацистів над євреями. І тільки в 1976 році, коли споруджували пам'ятник 100.000 загиблим в цій трагедії, люди дізналися про жахливі речі, про які навіть не здогадувалися.

Ні, не випадково Бабин Яр було названо своєрідною академією геноциду. Саме звідси, з Бабиного Яру, почалося масове знищення євреїв у Європі, що навіки розтоптало та стерло з лиця землі шість мільйонів людських життів.

Бабин Яр ввійшов в історію людства як гігантська багатонаціональна могила і як символ єврейського мучеництва. Як символ вічної скорботи і пам'яті. Але у всій цій моторошній історії є певна загадковість, а саме: неможливість до кінця зрозуміти поведінку приречених до страти. Вражає покірність, з якою вони приймали вготований чужою злою волею шлях. Досить перечитати наведене у книзі Анатолія Кузнєцова свідчення Д.М. Пронічевої, якій пощастило вирватися з лещат смерті - і стане зрозумілим, що ніхто нічого не запідозрив до самого кінця!

Виникає питання: «Чому ж люди не протестували, а були такими покірними?»

Щоб відповісти на це, люди намагалися так чи інакше пояснити загадковий феномен.

Пояснень існує декілька.

Версія перша: дев'ятеро ребе.

Нібито німецькі окупанти викликали до себе декількох поважних членів єврейської громади і повідомили, що невдовзі усіх євреїв організовано вивезуть у Палестину. Але задля збереження спокою серед «евакуйованих» поважним громадянам пропонувалося заспокоїти одноплемінників. Що й було зроблено. Таким чином, ці «дев'ять ребе»(так називають не тільки єврейських священнослужителів, але й шанованих громадян) мимоволі стали посібниками фашистів. Старі люди звикли поважати місцевих авторитетів, отже легко повірили дев'ятьом ребе. І заспокоїли інших літніх людей, жінок і дітей, бо чоловіки пішли на фронт.

Версія друга: несумісність злодійства й геніальності.

Пояснення ґрунтуються на загальній повазі до вікової німецької культури, яке вона посідає у світовій цивілізації. Дійсно, хіба може народ, котрий подарував світові Шілера, Гете, Бетховена, Гейне, Гегеля, Канта й багатьох інших геніїв, занепасти до рівня кривавих м'ясників?! Здається, такі просвічені люди поважали євреїв завжди. І німецька мова так схожа на рідний ідиш... Тож не слід чекати від німців чогось недоброго. А погрози щодо розстрілів - то прості вимоги воєнного часу. Зрештою, на добрі наміри німців покладалися не тільки євреї: згадаймо українських націоналістів, які збиралися відродити національну державу на «звільнених» від радянської влади землях. Життя Івана Рогача, Олени Теліги та багатьох інших теж обірвалося у Бабиному Яру. Самообману щодо нездатності німців на масове вбивство сприяла довоєнна позиція радянського керівництва. Після того, як СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад, у нас не розповсюджувалася інформація про звірства «німецьких друзів». Та й що тут засуджувати зрештою?

Будівництво концтаборів? Так їх «здібні учні» скопіювали з ГУЛАГу! Сліпе поклоніння фюреру в фашистській Німеччині? Та чи в нас, В СРСР, не було культу особи Й.В.Сталіна? Прояви ненависті до інородців? Але в нас теж були репресовані цілі народи!... Свої істинні наміри німці маскували словами про підтримку «нового порядку». Навіть в тексті об'яви були слова про неприпустимість по грабунків покинутих «жидівських помешкань», а це створило ілюзію підтримання порядку і порядності.

Версія третя: Судний день.

День початку масових розстрілів фашисти визначили невипадково. В їхніх традиціях було наносити не лише фізичні, а й психологічні удари. На 29 вересня 1941 року припало одне з найбільших єврейських свят - Йом Кіпур (що перекладається з івриту як «день суда» або «Судний день»). Згідно з віруваннями, Бог судить євреїв на Рош га-Шана (буквально «голова року» - єврейський Новий Рік).

Але потім дається ще дев'ять додаткових днів на каяття та очищення, і винесений вирок (на життя чи на смерть) затверджується або відміняється Богом саме на Йом Кіпур.

Величезна кількість невіруючих євреїв все одно дотримується традицій предків - інакше за умов розсіяння євреїв давно вже зникли б як народ. Тому 29 вересня 1941 року всі вони підсвідомо очікували вирішення своєї долі: жити - чи вмерти. І що з того, коли німці влаштували криваву бойню? Просто Всевишній не записав їх у Книгу Життя. Але підкоритися все одно потрібно.

Четверта, сукупна версія: череда худоби.

У реальності міг діяти як кожен із викладених вище мотивів окремо, так і в сукупності з іншими. Крім того, не можна забувати, що подібна мотивація покладалася на радянських людей, котрі вже два десятиліття прожили за радянської влади, пройшли через голодомор та масові репресії тридцятих років, котрі були привчені до рабської покори вказівкам начальства та жорстокої дисципліни. Саме покірність призвела до жахливих наслідків. Дехто вважає, що урятувалися ті, кого родичі - не євреї , друзі або сусіди буквально не пустили «їхати в Палестину», силоміць висмикнули з натовпу і надійно сховали.

До речі, перша та третя версія можуть бути застосовані тільки для пояснення поведінки євреїв, натомість друга і сукупна, четверта версії є універсальними. Тобто, за їхньою допомогою можна пояснити не тільки перші 52 тисячі жертв, але й величезну кількість наступних втрат серед інших категорій «довірливого» населення.[11]

На щастя, про трагедію Бабиного Яру не забувають і у наш час, всі добре пам’ятають про страшну подію, яка має місце в історії України. Й досі кривава рана українців не загоїлася. У сучасній Україні проводиться та організовується багато заходів, присвячених трагедії Бабиного Яру, подіям майже 72-річної давності. Вшановується пам’ять загиблих під час трагедії, проводяться різноманітні заходи. Про деякі з них ми розповімо у IV розділі даної науково-дослідницької роботи.

Кожного року в Києві в Бабиному Яру біля пам'ятника "Менора" (храмовий семисвічник, релігійний символ) [ Додаток 5] відбуваються жалобні церемонії, приурочені річницям трагедії Бабиного Яру. Представники багатьох країн вшановують пам'ять десятків тисяч людей, розстріляних тут у 1941- 43 роках. Також в столиці нашої країни проходять міжнародні форуми, мета яких - об'єднати глав урядів та людей планети в протистоянні будь-яким проявам ксенофобії, антисемітизму і нацизму.

29 вересня 2011 року кияни згадали жертв масових розстрілів у Бабиному Яру у передмісті Києва за роки німецької окупації під час Другої світової війни. Президент України Віктор Янукович звернувся до українців у зв'язку з 70-ми роковинами трагедії Бабиного Яру. Про це УНН повідомили у прес-службі глави держави. "Уже 70 літ минуло з того часу, коли восени 1941 року в Бабиному Яру окупованого Києва розпочалися масові розстріли мирного населення. Тисячі осіб різних національностей прийняли мученицьку смерть на цих схилах. Наш народ пройшов через багато страждань, пережив Голодомор та виніс тягар Великої Вітчизняної війни. Бабин Яр був однією із найжахливіших трагедій минулого століття. Важко осягнути те, що відбулося у Бабиному Яру. Важко знайти слова, щоб виразити усю глибину нашого співчуття та скорботи", - ідеться у заяві Януковича. Президент також наголосив, що на сьогоднішній день Україна будує суспільство на основі принципів демократії, гуманізму, толерантності та соціальної справедливості. У ньому немає місця для расового насилля та агресії. "Шовінізм, ксенофобію та нетерпимість не можна побороти тільки силовими методами чи політикою. Боротьба з цим злом має проходити через душу кожного з нас. Час все більше віддаляє нас від тих страшних подій. Але пам'ять жива. Пам'ять священна", - ідеться у зверненні. [ 12 ]

За ініціативою Єврейської ради України та фонду "Бабин Яр" 30 вересня 2012 року , в Києві пройшло траурна хода "Дорогою смерті" від Пам'ятного знаку на перехресті вулиць Мельникова і Дорогожицької до пам'ятника "Менора", де учасники ходи поклали квіти до пам'ятних знаків і місць , пов'язаним з трагедією Бабиного Яру.

У мітингу біля пам'ятника "Менора" [ Додаток 5], який відбувся після ходи, взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол Ізраїлю в Україні Реувен Дін Ель, а також представник Посольства ФРН в Україні. У своєму виступі Реувен Дін Ель нагадав, що точних даних про кількість розстріляних євреїв під час Другої світової війни немає, але приблизно їх близько 6 млн оcіб. Він також підкреслив, що в Бабиному Яру було вбито не тільки євреї, але й люди інших національностей. [13]

Майже одинадцять років тому в Києві було створено Громадський комітет «Бабин Яр» (співголови - академіки Іван Дзюба й Мирослав Попович, правозахисник Семен Глушман). Відомі українські та єврейські вчені, митці, громадські діячі об'єдналися задля простої мети - створити на місці масових страт державний історико - меморіальний заповідник та державний музей Бабин Яр [14]

Отже, чи не найголовнішим уроком трагедії Бабиного Яру є висновок про неприпустимість деградування людської спільноти до рівня звичайнісінької череди худоби. Так, тут не було героїзму, була тільки рабська покора. І чим би вона не була викликана: самозаспокоюванням перед далекою дорогою в землю обітовану чи вклонінням перед геніальністю німецької культури, сумирним очікуванням вироку долі чи сумлінним виконанням вбивчого наказу окупантів - наслідки були просто жахливими. Але людина завжди має право вибору або свободу волі, яку потрібно цінувати і вміло нею користуватися.

Бабин Яр... Ці два слова ввійшли у всі посібники історії, в усі енциклопедії світу як символ нацистського геноциду, страхітливого злочину людиноненависників, величезної і непоправної катастрофи проти людства. Бабин Яр зародився не на порожньому місці. Його предтечею були перші мітинги націонал-соціалістів, перші випадки потурання темним силам, які дрімали у німецькому суспільстві, очікуючи на день і годину, щоб виповзти з небуття та залякати все людство.

Правда про Бабин Яр звучить, як виклик самому життю. Вона страшна не лише кількістю крові невинно вбитих, а й спробами в свій час замовчати цю трагедію. Але це наша історія, яку ми не маємо права не знайти.

Наше молоде покоління, яке, на щастя, не знає лихоліть війни, повинно знати правду, вміти аналізувати та засуджувати всі прояви расизму, шовінізму та антисемітизму. Слід ширше ознайомити молодь з матеріалами Дармштадського процесу, на якому судили учасників розстрілів у Бабиному Яру. Ми прикладемо усіх зусиль, щоб наше молоде покоління вірило у свої сили, любило ближнього, щоб нас переповнювало почуття патріотизму та гуманізму, поваги до свого та інших народів.

Біль і пекло Бабиного Яру - це пам'ять заради майбутнього!

Додаток 1

Бабин Яр, 1944 рік

Бабин Яр, 1941 рік

Додаток 2

Додаток 3

Фото, зроблені під час масових розстрілів у київському урочищі Бабин Яр.

Додаток 4

Іоанна Євгеньєва - один з останніх свідків початку розстрілів

Ольга Дроздова допомагала підпільній організації з порятунку євреїв

Додаток 5

Менора: Пам'ятник знищеним у Бабиному Яру євреям

Пам 'ятник дітям, знищеним у Бабиному Яру