Це ті неписані закони, якими керуються люди в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Саме вони об'єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю. Тому це зобов'язує нас все пильніше і пильніше придивлятися до цього феномена, який відіграє надзвичайно велику роль у розвитку державності народу.

Цікавим є вивчення цього феномену з наукової та історичної точки зору, так як народні звичаї, обряди і традиції увібрали в себе все багатоманіття ідей, що шанували в різні епохи, хоча їх і не можна вважати своєрідним музеєм, в якому ці ідеї зберігаються. Багато вчених, дослідників матеріальної і духовної культури Гуцульщини приділяли увагу феномену гуцульського весілля.

Гуцульські весілля напрочуд самобутні, багаті на розмаїття пісень, цікаві й емоційні сцени діалогів, вірувань, приповідок.

Обряд створення нової сім'ї традиційно зберіг до наших днів майже у незмінному вигляді звичаї наших далеких предків і загалом майже одинаковий для всієї Гуцульщини. Починаючи з початку ХХ століття, весільна драма розвивається по лінії дальшого спрощення і втрати деяких звичаїв та ритуалів на всіх етапах весілля

Упорядник : Ганна Карнаухова. Чернівці - 2014

Путильщина (Гуцульщина) - чарівний і неповторний край, щедрий на людське добро і гостинність, багатий на природно-заповідні місця та історичні памятки. З давніх-давен тут живуть українці-горяни, яких називають гуцулами. Вони до наших днів зберегли багату і самобутню, матеріальну і духовну культуру, особливий спосіб господарювання, цікаві традиції, звичаї та обряди, які своїм корінням сягають вглиб віків.

Звичаї та обряди-одна з найдавніших форм духовної культури народу, це ті прикмети та ознаки, за якими розрізняється народ не тільки в сучасному, але й його історичному минулому. Це ті неписані закони, якими керуються люди в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Переконані, що саме вони об'єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю. Тому це зобов'язує нас все пильніше і пильніше придивлятися до цього феномена, який відіграє надзвичайно велику роль у розвитку державності народу.

Звернення до цієї проблеми диктує і нинішня складна етнонаціональна ситуація у державі, котра характеризується зростанням національної самосвідомості значної частини громадян її держави, підвищенням інтересу до витоків нашої традиційної культури і абсолютна національна байдужість іншої частки людей, яка і породжує кризу у суспільстві.

Цікавим для нас є вивчення цього феномену з наукової та історичної точки зору, так як народні звичаї, обряди і традиції увібрали в себе все багатоманіття ідей, що шанували в різні епохи, хоча їх і не можна вважати своєрідним музеєм, в якому ці ідеї зберігаються.

В процесі роботи над дослідженням, зокрема зокрема здійснення польових досліджень, ми дійшли висновку, що на Гуцульщині, на відміну від інших куточків України, рідко де почуєш веснянки, жниварські та купальські пісні, натомість тут донині живуть архаїчні різдвяні коляди, голосіння, співанки-коломийки, весільні пісні.

Одним з яскравих проявів живучості давніх народних традицій і обрядів на території Путильщини є феномен гуцульського весілля. І хоча протягом останніх сімдесяти-вісімдесяти років обряд гуцульського весілля зазнав певних змін, але, на відміну від рівнинних районів, і в сучасних умовах зберіг усі свої основні ознаки, тому заслуговує на увагу дослідників українознавства.

Багато вчених, дослідників матеріальної і духовної культури Гуцульщини приділяли увагу феномену гуцульського весілля. Зокрема, це Софрон Витвицький [4], Володимир Гнатюк [5], Раймонд Кайндль [7], Петро Шекерик-Доників [20], Володимир Шухевич [21], [22]. Вони вважають гуцульське весілля найважливішим родинним обрядом, який зберіг значущі сакральні й театральні елементи.

Об'єктом нашого дослідження стала весільна обрядовість Путильського, Вижницького, Сторожинецького районів Чернівецької області.

Предмет дослідження-це сватання, підготовка до весілля, сам обряд, зокрема різні його етапи.

Завдання дослідження визначені:

Гуцульські весілля напрочуд самобутні, багаті на розмаїття пісень, цікаві й емоційні сцени словесних діалогів, вірувань, приповідок.

Обряд створення нової сім'ї традиційно зберіг до наших днів майже у незмінному вигляді звичаї наших далеких предків і загалом майже одинаковий для всієї Гуцульщини. Певні відмінності у весільних обрядах та піснях носять регіональний відтінок.

В усіх складових частинах весільної драми знаходять своє відображення історико-соціальні умови, народне звичаєве право, народна мораль і етика, традиційне вшанування батьків, дідусів і бабусь, інших родичів, піклування про продовження роду, етапи зближення молодих та народження нової сім'ї, побажання молодим щасливого подружнього життя. У гуцульському весіллі відбились також своєрідні звичаї і традиції. Основна частина весілля відбувається протягом двох-трьох днів. Ця основна частина складається з кількох важливих обрядів. Окрім того, в період до і після весілля, проводяться окремі дійства, які є його обов'язковими елементами. Починаючи з початку ХХ століття, весільна драма розвивається по лінії дальшого спрощення і втрати деяких звичаїв та ритуалів на всіх етапах весілля.

На початку ХХ століття хлопець-гуц(ул) міг одружуватися у 20 – 30 років, у ХІХ столітті, як свідчать джерела, шлюбний вік був нижчим. Щодо дівчат, то вони могли виходити заміж уже в 15-16 років.

Раніше, як відзначала Ганна Томнюк з Верхньої Товарниці, що належить до Розтоківської сільської ради, коли парубкові подобалась дівчина, він просив «батька - ґазду зайти до хати тої дівки на обзорини (оглядини) та ніби скрито (не хотячи) придивитися, йкий у тій хаті порядок, та єк дівка знаходитце коло хати». Отримавши позитивну інформацію хлопець сам йшов до дівчини. Якщо йому все сподобалось, він звірявся батькам, казав їм, що хотів би одружитися з такою-то дівчиною. «Тогди, -продовжувала вона, -тато леґіня підшукував такого ґазду, аби пішов до батьків дівки, би вни сказали, йке віно (придане) дівці дадут». Коли і дівчина, і придане подобаються батькам парубка, тоді вони кажуть йому: « Ми ни кажемо женисе або ни женисе, сам дивисе». Після таких слів хлопець посилає до дівчини довіреного чоловіка, аби запитався її батьків, чи згодні вони віддати дочку за нього. Батьки, у свою чергу, питають. Якщо і дівчина, і її батьки згідна, то кажуть до посланця: «Присилайте старостів».

Своєрідним є таїнство складання скрині, яке засвідчує майстерність дівчини, бо все мало бути зроблене власними руками. А в скрині мали бути джерга, (ліжник), домоткані верені, скатерті, сардак, запаска, кептар, сорочки, хустки, рушники, постоли, лолітки, пацьорки, рантух.Чим багатша дівчина, тим багатша скриня, а як в дівчини «файне віно» - то « вона файна ґаздиня».

Весільна обрядовість починається із сватання. Коли вже ґрунт до сватання відповідно підготовлений, коли є згода обох сторін, тоді парубок шукає старостів.

Сватати дівчину хлопець йде зі старостами і з батьком. За старостів беруть когось з родини або запрошують двох-трьох поважних ґаздів, які добре знають, як провести цей обряд. Старости несуть з собою калачі, цукор, горілку. У давнину, зайшовши в хату, привітавшись, вели традиційні, в таких випадках, діалоги між старостами і батьком дівчини. Потім казали, що прийшли купувати куницу-красну дівицу, батько, у свою чергу, відповідав: «Будемо годитися, запивати могорич, але будемо і дивитися, бо то на ціле житє заслуга». Старости довідувались про віно (придане) дівчини, казали, що з господарства батьки виділять синові. Як доходили до згоди, батьки подавали один одному руки, а староста перебивав руки хлібом. Дівчини у час перемовин в хаті не було, вона заходила тільки тоді, коли сторони доходили згоди. На знак згоди дівчина перев'язувала старостів рушниками. Мати обсипала наречених пшеницею, і подавала їм мед. Мед символізував єдність наречених і двох родів. З цього часу вони вважались заручені.

Після цього домовлялися про день весілля, кому з родини молодого молода має «давати дари у весілє», хто має платити за шлюб. Необхідно зауважити, що сватати дівчину йшли пізно ввечері, щоб на випадок відмови, ніхто про сватання не довідався. Верталися зі сватання до сходу сонця. З нагоди заручин перший раз співали весільну пісню «Про барвінок», якою вшанували обидва роди і просили Божого благословення на добру справу.

Наступний етап передвесільної обрядовості-церковні заповіді. Невдовзі, після заручин, батьки разом з дітьми несуть до панотця (священика) пару калачів, вино і гуску солі. Панотець записує їх на заповіді і читає молитви. Це, з одного боку, освячення церквою згоди молодих і їх наміру одружитися, а з іншого-надання можливості громадськості виявити своє ставлення до молодих, їхніх родичів. Протягом часу між заручинами і весіллям односельчани, сусіди, знайомі могли повідомити панотцеві все, що компроментує їхні родини або їх самих. Священик міг заборонити шлюб, хоча такого майже не траплялося.

За тиждень до весілля молоді приходять до церкви на сповідь. Напередодні весілля молоді обирають весільних батьків і весільних «маток», яких може бути три і більше пар. Весільні «батьки», «матки» (старші) керують усім обрядом.

Важливу роль у весільних звичаях відіграє весільний калач, як символ Божого благословення, достатку і щедрості. І в гуцульській весільній обрядовості калачі беруть з собою старости, коли ідуть сватати дівчину, калачем батьки благословляють молодих. Весільні гості несуть на весілля калачі. Необхідно відзначити, що до 50-80-х років всі гості несли калачі, а зараз, на жаль, здебільшого дарують цукерки, лиш старі газди йдуть ще з калачами. Коли їх дають молодим, то кажуть: «Від нас мало-вид Бога багато». Калач стоїть на тарелі перед молодою, молодим. Його несуть у церкву, з ним молодих зустрічають вдома. Маленькі калачики прив'язують молодій і молодому до зап'ясть. Весільне деревце має бути затикане у два калачі. Калач розривають молоді після вінчання, щоб визначити, хто в сім'ї буде «старшувати». Випікати весільні калачі на Путильщині зазвичай запрошують найшановнішу жінку, яка у парі і злагоді багато років прожила з чоловіком, виховала «громаду» дітей, добре «веде господарку». Дуже часто це була матка (хрещена мама). До випікання весільних калачів готуються заздалегідь. В домі чисто миють, прибирають. У давнину на таку подію навіть запрошували гуцульських музик.

Зранку мати молодої щиро молиться, дякує Господу, що дочекалася щасливої днини, випросила долечку для своєї донечки. Вона і службу Божу найняла «за добру долю». Проскурка зі служби Божої «буде в причіну», як і свята йорданська водичка. Калачі стараються замішувати у старому родинному кориті, в якому ще покійним бабцям на весілля місили, а вони файними ґаздинями були. «Боже борони, казала Калина Олексюк з Верхньої Товарниці, «брати до цеї роботи одовицу або зведеницу», бо тоді вже добра і щастя у шлюбі не буде.

Починали пекти калачі дуже рано, бо пізнитися у цій справі не можна. Кухарка обирає собі помічницю із порядних робітних жінок. І починається робота. Господиня кладе біля корита шматок хріну, аби майбутня дитина у подружжя не народилася ні кривою, ні горбатою, після чого жінка, яка пече калачі, місила маленьку паляничку і теж клала біля корита, аби, як розповідала названа раніше Калина Олексюк, «злі очі ни насилали біду на хату». Братик молодої або інший родич-хлопчик несе свіжої води «з кринички, що під чуркалом» (із джерела). Кухарки миють руки, витирають білим рушником, стають вряд, кажуть «Отче наш», просять на допомогу Господа і Матір Божу, щоб гарні вийшли калачі, бо тоді злагода буде межи молодими. Тоді беруть проскурку, йорданську водичку, щоб молода «борзо дитину колисала», краплину солі, аби чоловіки до роботи не вмішувались, додають цукру, аби молодим солодко було, аби, як відзначає Марія Маренич з Мариничів, «за пусті дрібниці не джюдикалиси». Тоді хлопчик приносить воду з лісової чистої кринички, з якої у цей день ще ніхто не брав, «бо уна помічна, у неї сила земні та й Богом освєчена».

Розпалюють ватру (вогонь)у печі, і добре, зі щирими молитвами, слідкують, аби «вогонь угадати», «аби виросли файно калачі, загнітилися (зарум'янились). Бо, кажуть, які калачі-таке й життя. Щоб краще йшла робота, заводять пісень.

Коли тісто вимісили, кладуть, щоб росло. У цей час слідкують, щоб ніхто в хату не заходив, не стукав дверима, аби не сіло, після чого садять у піч, слідкують, аби гарно зарум'янились, аби, не дай Боже; не згоріли. Коли калачі виймають з печі, кладуть на стіл, обов'язково на скатертину або на рушник, аби не було в хаті голоду. Мажуть яйцем з цукром, аби були блискучі, вкривають рушниками, аби не засихали. Коли калачі охолонуть, їх прикрашають віночками з барвінку. Жителька села Мариничі Яковійчук Марія розповідала, що калач виплітають так, аби він мав форму колоса, аби те поле, звідки він вийшов, ніколи не пустувало, а завжди було в колосі і гарний хліб родило.

Спочатку калачі кроплять свяченою водою, аби ніхто не зурочив ні калачів, ні молоду пару, мастять медом, аби солодко їм жилося і аби «ніколи з лиця і тіла не в'янули». Калачі попарно перев'язують, щоб не розпадалися і аби молоді довіку були у парі.

Весільні калачі вбирають у барвінок, бо, кажуть гуцули, зелений бар вінчик треба тулити до всього, що «потребує вічності»: новонародженій дитині до свічки-аби гарне і довге життя мала, до весільних свічок і-аби кохання ніколи не в'яло, до весільних калачів-аби людські серця до молодих прихилялися.

Під час прикрашання калачів співають весільну пісню про барвінок:

Для пісні характерне вживання пестливих слів, (барвіночок, листочок, чічічок), постійних епітетів (листочок зелений, воли сиві, повної нестягненої діалектної форми прикметника черленії), а також звертання до барвінку, як до живої істоти.

Необхідно відзначити, що калачам в гуцульській весільній обрядовості приділяється надзвичайна увага: ті два калачі, які приносять перші гості, необхідно заховати, найкраще покласти на горище, на платву, щоб їх ніхто не знайшов, аби весілля пройшло спокійно, весело.

Калачів печуть багато: для батьків і маток, яких беруть по 3 і більше пари, дружбам і дружкам, під деревце, чотири калачі лагодять, аби покласти на чотири кути стола, коли будуть молодих до вінчання виводити. Пару калачів готують до церкви, щоб покласти на престолі, аби Бог благословив молодих хлібом. Двома калачами проводжають молоду до молодого, аби молодята жили у достатку та злагоді, і щоб рід молодого благословив молоду на довге і щасливе життя.

Напередодні весілля як дружки, так і дружби, мають виконати багато важливої роботи. Дружки повинні назбирати багато зеленого барвінку на вінки для молодого і молодої. Як розказувала світлої пам'яті Ганна Томнюк із хутора Верхня Товарниця, раніше молода сама збирала собі барвінок на вінок. «Вставала досвіта, аби ниєка зараза навмисне з порожним ни перейшла. Перед тим молилася, три рази поклони видбивала, потому йшла у капличку, там рушничком образ Божої Матері вкривала, бо так годитси, аби Мати Божа вид усего злого боронила».

При цьому наречена співала співанку «Зелений барвінку».

Жителька селища Путила Бойчук Катерина та Бойчук Рая відзначали, що у давнину старі жінки казали, що молоді барвінок мають рвати на цвинтарі, бо «там усі умерлі. А єк умерлі не годні з гробу встати, так аби ниєка розлучниця життє ни розбила». Потім свічечку на гробику запалювала, молилася, рвала барвінок і йшла додому, бо матка мала прийти шити вінок. Йшла і обзиралася, бо «єк першим стрічєла чоловіка», то першим хлопчик народить, а єк жінку-то дівчинку. І співала:

Як бачимо, у гуцульських весільних піснях (співанках) барвінку відводиться особлива роль, про це ж говорять і гуцульські приповідки: « Си віддати-то на голову барвінковий вінок взяти», «А та, шо голову свою урвала,-барвінчик свій потоптала» Про дівчину, яка довго не могла вийти заміж (засиділася в дівках), казали: «Її барвінчик шє ни зійшов».

Обряд «пошиття вінка» здебільшого проводиться у четвер, рідше-у п'ятницю (старі люди кажуть, що у пісну днину не годиться вінок шити). Шиють вінок дві весільні матці, які добре живуть з чоловіками і перебувають у першому шлюбі. Це дійство відбувається у святково прикрашеній світлиці. На стіні обов'язково має бути образ Божий (ікона). На столі мають бути калачі, деревце, свячена вода. Ще декілька десятиліть тому на це передвесільне дійство неодмінно запрошували скрипічника (скрипаля), який грав тужливу мелодію.

Дівчата тим часом співали:

Вінчальна матка хреститься і проказує «Отче наш», а тоді каже, звертаючись до присутніх молодих:

Тим часом всі присутні (хатні, молоді дівчата)дружки, подруги) співають весільну пісню про барвінок, в якій наречена просить «файну пташку-зозулечку» вчинити їй волю-принести «барвіночка з широкого полю» (повний текст пісні подаємо у додатках).

Напередодні пошиття вінка купляють нові голки, довгу червону нитки, аби, як каже Марія Ністор із Сергіїв, «її мало ставати на цілий вінок. Це віщує на довге і щасливе життє, бо їкби ни стало цеї нитки і рубали другу, то молоді лакомі розходитися». На столі у цей час має бути мед-аби життя було солодким, монети-на багатство, часник-проти мольфарства (ворожбитства), сухозлоть-аби життя було гарним, блискучим.

Тоді матка хрестить молоду, стіл, все, що є на ньому, і каже:

Тоді все збризкує свяченою водичкою, проказуючи: «Свята водичко-йорданичко, омиваєш гори, доли, освяти людей цих, аби нієка сила не могла осквернити. Благослови Господи!» Шиють вінок на червоному сукні або полотні, але все повинно бути невживаним, новим. Листки барвінку складають по два докупи і раз прошивають, аби молоді жили в парі довгий вік. У вінок вшивають копійки-на багатство, часник - «аби мальфи не брали молодих», як каже путильчанка Катерина Томнюк.

Шиють вінки молодому, дружбі, але менш, замість хреста, посередині має бути квітка. Для дружок раніше шили великі квітки з барвінку, а на середину клали «китицу з червоної волічки». Зараз для дружок і дружбів купляють віночки і букети на Калинівському ринку.

Коли вінок уже готовий, його пришивали молодому на шапку або на капелюх з правого боку, цей капелюх чи шапку, так само, як і вінок молодої, приколювали тими голками, якими шили, до калачів. Калачі з вінком до початку весілля кладуть у таке місце, аби ніхто не бачив, щоб не «намольфарив» (наворожив).

Під час пошиття співають пісні, у яких відтворюється суть обрядів:

Анафора (йа) характерна для багатьох гуцульських пісень.

Наступна строфа пісні підтверджує, що треба вплітати у вінок молодої:

Дружби мусять підшукати й принести весільні деревця для обох молодих. А підшукати такі деревця дуже тяжко, бо весільне деревце мусить бути вершком молодої ялички з чотирма рядками по чотири крачки, а якщо буде три або п'ять крачків, то воно на деревце не годиться. Зрізавши добрі деревця, дружби несуть їх до молодої і молодого. Передаючи їх хатнім, кажуть: «Та спорідіт їх файно, аби було з чим межи люди піти». Жителька Путили Заєць Василина розповідала, що «якби в одному рєді було по три крачки, то одно з молодих у скорім часі повдовіє, а єкшо в одному рєдові буде п'єть крачків, то одно з них буде мати любаску або любаса. Див'ютци, аби ни було багато маленьких крачків, бо то, кажут, буде багато дітей». Потім беруться за прикрашання деревця. Напередодні дівчата робили різні паперові квітки, приносили васильок, кучірєве зілі, барвінок і калину, мир-зілі (мирт), гвоздички і материнку. Обов'язково приносили волічку (шерстяні нитки) червону, зелену, білу і голубу, а також «волоські горіхи, загорнені у позлітку».

Перед прикрашенням деревця обов'язково прибирають в хаті, стелять на стіл чисту скатертину, кладуть на неї калачі.

Старший дружба заходить до хати, кланяється присутнім тричі і промовляє: «Боже помогай вам, на здоров'ї з колачами!» Мати молодої відповідає: «Дєкую файно. Поможи Боже, і Вам своїх диждати та в Бога долі випросити!» Дружба вклоняється, цілує калачі і кладе в них деревце, яке символізує Дерево життя, з якого, за гуцульською міфологією, вийшла пара людей у раю.

У середині минулого століття в селищі й селах району, зокрема у Селятині, після того, як калачі були спечені, збиралася у хаті молодь. Старший дружба просив слова, дякував Богу святому, що допоміг йому «дочікати дружбувати у свого побратима і просив усіх дружбів і дружок, аби «файно справувалися у весілю, ни збили гонору молодим, ни зганьбили цих ґазді». Після цього музиканти грали.

Зазвичай на Путильщині, Вижничині, Сторожинечині весілля проводять протягом трьох днів-у суботу, неділю, понеділок. Деякі люди проводять у вівторок, середу і четвер, мотивуючи це тим, що у неділю гріх вінчатися.

Гості приходять, їх зустрічає музика, старший дружба з старшою дружкою, Чипляють квіти весільні, пригощають випивкою.А другі дружби. Дружки та присутні приспівують:

Привітність і радість господині з нагоди приходу гостей передано за допомогою епітетів-якісних прикметників «дорогенькі», «пишні». Пишні-у значенні багаті, поважні, гонористі.

Гості співають:

Молода або молодий сідають і клонять голову до стола. З парою калачів, на котрих «стоїть весільний вінок», заходять тато з мамою і клонять вінок, доторкаючи три рази голову калачами з вінком, і кажуть: «Благословимо і покриваємо тебе, твоє дівоцтво (парубоцтво) і твою молодість цим вінком і цим Божим даром-колачами та й вінчуємо тебе шєстім і здоров'єм від Господа Бога». На вінок кладуть гроші-на багатство. Молоді дякують, кланяються батькам: «Дєкую вам файно, татку і мамко, за то, шо в мою душу вклали, до роботи привчили, шо мене згодували і до вінка привели». Гості сідають до столу.

Дружба ставить весільне деревце на стіл посередині хати. Батьки молодої (молодого) прив'язують на вершечок першу квітку, а жінки співають:

Цією піснею висловлюється одвічна вдячність молодих гуцулів батькам за те, що зростили, виховали і придане придбали. Прикрашають деревце квітками, що їх виготовили напередодні дружби, сухоцвітом або свіжими квітами васильку, барвінку, материнки, гвоздиків, колоски пшениці або вівса вплітали в деревце на багатство.

Потім деревце прикрашають дружки і дружби. А гості приспівують весільних пісень, в кожній з яких повторюються рядки:

Коли починають прикрашати деревце дружби і дружки, жінки співають:

Другого дня зранку молоді готуються йти до церкви на вінчання. І нині, на початку ХХ століття, більшість молодих пар дотримуються звичаїв предків, правда, раніше молодий йшов до шлюбу зі свого дому, а молода-із батьківської оселі, а тепер цього звичаю дотримуються не всі пари.

Насамперед, перев'язують рушниками з колачами. Всі гості сідають за столи. Посередині хати, біля стола, постелений ліжник.

Починається звичай, який на Путильщині, Вижнечині, Стороженечині називається «проща»-молоді просять у батьків благословення на церковний шлюб. Батьки стоять перед молодими з «прощівним» хлібом та іконою в руках. Батько з деревцем, матка за ними, молодий, молода, дружби, дружки обходять тричі довкола стола по простелених ліжниках і просять пробачити за все, чим завинили перед ними, і благословити на щасливий шлюб.

Про цей етап весільного обряду жителька села Селятин Рая Бойчук розповідає так: «Припадає пан молодий (пані молода) на ліжник, схиляє голову. Поважний ґазда каже: «Поклоніться перед Божого дара, перед Матері Божої, перед Ісуса Христа, перед дєдика і мамки, перед рідними і близькими, перед своїми сусідами. Іде пан молодий (пані молода) в далеку дорогу, до Божого дому, на маженский столец, під золотий вінец. І просит увес збір, шо збираєси у цей двір, по своєму молодому віці шоби її простили і поблагословили по першому разі».

Всі кажуть:

Після цих слів батько весільний, або інший ґазда, який веде прощу, вінчує молодих : «Аби цеся пара була щедра, єк осінь, кошмата, єк вівця, запопадлива, єк бджола, весела, єк весна, червона, єк калина». Молодий (молода) цілують батьків у руку, а вони свою дитину-у чоло. Гості співають.

Після цього батьки колачами благословляють свою дитину на щасливу дорогу до Божого дому. Молодий (молода), за ними-всі присутні виходять з хати. На подвір'ї мати обсипає їх пшеницею ( в останні роки-і цукерками), цукром.

Декілька десятиліть тому, коли селятинські молоді їхали до шлюбу кіньми, то як розповідала світлої пам'яті Ганна Ямніцька із хутора Паркулина, що належить до Путильської селищної ради, молода сідала на коня і через колач, прив'язаний до її правої руки, дивилася на сторони світу. Коли дивилася на схід, їй бажали: «Аби-с була, єк єсна зоря!»,коли дивилася на захід: «аби-с була, єк сонце єсне!» Коли молода на північ, до неї підходив дєдик (тато) і казав: « Аби-с не знала ніколи ні біди, ні нужди». Коли вона дивилася на південь, дружки їй казали: «Аби вам усюди було шісливо, мирно». Потім усі бажали молодим довгого, багатого, щасливого життя. Після цього «весільний поїзд» вирушав до церкви з музиками, співами. Попереду «береза» з весільним деревцем, за ним-музиканти весільні, батько, матка, молодий (молода), гості.

Коли молоді їхали кіньми, то в гриву коня вплітали яскраві кутаси, через шию прив'язували дзвінок. Всі гості теж їхали кіньми.

По дорозі до церкви весільні гості співають:

У церкві молоді стають перед вівтарем, коло аналойчика, молодий справа, а молода-зліва. Так мають вистояти цілу службу Божу. По службі стають на простелений весільною маткою рушник, під який батько з маткою кладуть копійки, аби молоді жили в достатку.

З дому до церкви весільна матка несе хустку, яку у церкві кладе молодій на плечі. Раніше на плече молодій клали рушник. Після вінчання кожен із молодих намагається першим переступити поріг, щоб «старшувати» дома, а весільні батьки просять молодих переступити поріг разом, тримаючись за руки, щоб були рівноправними у сімейному житті. Колись старі уважно придивлялись, як молоді поводяться біля церкви. «Якщо молодий, під'їхавши до церкви, -розповідає жителька села Сергії Ністор Орися, - не зсаджував молоду з коня, це означало, що він не любить нареченої, а жениться з примусу батьків, а якщо зсаджував, то жениться з любові».

Молоді, вийшовши з церкви, дивились одне на одного через свої калачики, щоб «бачити щастя», знімають свої калачі з рушником.

Молодий розломлює свій калач молодому на плечі. А він свій-молодій на плечі і роздають гостям на знак того, що «в молодої скінчилося дівоцтво, а в молодого-парубоцтво, і вони вже стають ґаздами».

По дорозі від церкви додому процесія співає весільні пісні під музичний супровід.

Оригінальний, своєрідний, неповторний, унікальний, чарівний, одяг, молодої та молодого у гуцулів.

Молода одягнута до шлюбу, яскрава, як золото, ясна, як весна Божа, красна, як Божий дар. Найперше, що готує дівчина до шлюбу – вишиту сорочку з саморобного полотна, витканого з льону або конопель і відбіленого.

Запаска – поясний одяг молодої, витканий з тонких вовняних ниток або випічки, прямокутне полотнище, умовно поділене на три частини з гуцульським тканим узором.

Запаска обгортається навколо талії і підтримується за допомогою пояса, витканого з тонких вовняних ниток.

На ноги молодий і молода одягли вив’язані з вовняних ниток, вишиті і вициркувані панчохи. Взували постоли – виробки з телячої шкіри, або чоботи, дівчата – черевики. На плечі молодий і молода одягали кептарі, сардаки.

З 50-х років XX століття у молодого кептар замінив жакет, а сардак – пальто і напівпальто.

На голову молодій одягали вінок, до нього стрічки різних кольорів. Плечі молодій покривали двома або більше великими хустками і рантухом. Це довгий шмат білого полотна, вишитого на кінцях, що нагадує вишитий рушник, на який нашивалися три стрічки: червоного, синього, зеленого кольорів.

Молодий, залежно від пори року, одягав на голову шапку або капелюх, до яких пришивали весільний вінок із барвінку.

Подібно одягалися і дружки та дружби. Різниця в тому, що, на відміну від молодої дружкам не клали на плечі хустки та рантух. А дружбам пришивали на капелюх чи шапку квітку з барвінку з лівого боку.

Сьогодні відбулися глибокі зміни в одязі молодих. Більшість молодих надають перевагу одягові урочисто – підкресленому. Трапляються поодинокі випадки, коли молоді одягають гуцульський одяг. А якщо таке і буває то майже повністю зберігається цей одяг лише для молодої. Молодий здебільшого вдягає лише вишиту сорочку.

Путильщина, Вижничина, Сторожинечина. як невід’ємні частини Гуцульщини, славляться самобутньою українською народною культурою, яка своїми коренями сягає ще глибин. Галицько-Волинського князівства. Міцно закоренились у свідомості жителів краю споконвічні звичаї, обряди та традиції, які путильчани, незважаючи на жорстокий ідеологічний та фізичний тиск з боку різних окупантів-заброд, зберегли і примножують.

Одним з яскравих проявів живучості давніх українських народних традицій і обрядів на Путильщині є феномен гуцульського весілля. Звичайно, протягом останніх кількох десятків років обряд весілля на Путильщині зазнав певних змін, але і в сучасних умовах зберіг свої основні ознаки, свої значущі сакральні і театральні елементи.

Триває гуцульське весілля зазвичай три дні. Найбільше збереглися у нашому краї ті звичаї, які відбуваються у перший день: шиття та плетення вінків, прикрашення весільного деревця, «виводини».

Отже, здебільшого у суботу молоді йдуть до будинку сільської ради, щоб взяти шлюб і одержати новий статус молодого подружжя. Їх супроводжують батьки, дружби, весільні батьки. У цій частині весілля традиційні ритуали поєднуються із сучасними. Важливою частиною путильського весілля є обряд вінчання в церкві, а також «виводини» і «прощі».

Особливими ритуалами характеризуються такі обряди, як «повниця» і «відходини молодої до молодого».

Час минає, приходять молоді покоління на зміну старшим, а гуцульське весілля триває у часі і просторі.

Список використаних джерел
1.Арсенич П. // Учитель дослідників рідного краю // Петро Арсенич // Гуцульський календар. – 2011. – Верховина [ Івано-Франківська область]: Ред. ж. «Гуцульщина», 2010. С. 28-29.
2.Влад М. Кедрове Божелісся / Марія Влад. – Косів: Писаний Камінь, 2013.-206 с.
3.«Весілля» / Упорядкували М. М. Олійник та О. А. Правдюк.-Книга І.-К., 1970.
4.Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології /Хведір Вовк. К., 1995.
5.Кайндль Р. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. –Чернівці: «Молодий буковинець», 2000.-208 с.
6.Кайндль Р., Манастирський О. Русини на Буковині. /Переклад з нім. В. Іванюка.–Чернівці: Земна Буковина, 2007.-192 с.
7.Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні /В. Борисенко.-К., 1988.
8.Курочкін О. Українці в сім’ї європейській (звичаї, обряди, свята) /Олександр Курочкін.-К. : Вид-во «Бібліотека українця», 2004,-248 с.
9.Українські народні пісні. Пісні суспільно-побутові. – К., 1967.
10. Флояра. Хрестоматія з гуцульського фольклору. / Автор-упорядник Ігор Пелипко.-Косів: Писаний Камінь, 1999.-224 с.
11. Шекерик-Доників П. Рік у віруваннях гуцулів / Петро Шекерик-Доників.-Верховина: журнал «Гуцульщина», 2009.-352 с.
12. Шухевич В. Гуцульщина. Перша і друга частини. Репринтне відтворення тексту 1899 року / Володимир Шухевич.-Верховина: журнал «Гуцульщина», 1997.-352 с.
13. Лівак Г. Вірування гуцулів крізь призму народної етимології / Галина Лівак. // Хрестоматія з гуцульщинознавства. - Косів: Писаний Камінь, 2001.-с. 543-48.