У вас у руках найкращі казки, що їх написали Андрій та Ганна.

Український народ успадкував дуже давно європейську культурну традицію, суттю якої є казка - джерело відображення земного життя народів.

Алегоричність (перенесення) в казках: звірі, птахи, явища природи (сонце, місяць, мороз, вітер, блискавка) розмальовують по-людськи. Гіперболізація (перебільшення) наприклад «хлопець, як замахнувся палицею то аж дерева нагнулись, а дім затремтів…». Ретардація (уповільнення) лисиця тричі вмовляє Півника відчинити віконце…»

Велику роль у казці грають числа. Наприклад крім числа 1,2, 3.., магічного значення в казках надається числам 7,9,12,30,40,100.. і т. д.

Основними художньо-психологічними засобами в казках є дотеп, іронія, карикатура, прийоми контрасту, зіставлення, самореклама, сучасне сьогодення.

В Україні, як і у країнах Європи існувала довга усна народна традиція, пов'язана з казкою, що привернула значну цікавість етноантропології. Крім того, чимало авторів збирали традиційні казки чи створювали нові казки на основі традиційних. Серед таких письменників слід згадати Шарля Перро (Франція), братів Грімм (Німеччина), Івана Франка (Україна), а також цілий ряд українських учених XIX століття: Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський; XX століття: А. Кримський, В. Юзвенко, П. Іванов., П. Лінтур; особливо варто згадати І. П. Березовського із його «Казками про тварин», Олександра Афанасьєва (Росія).

Казки, що пишуться у ХХI столітті ( на період 2015 рік) автори стараються відтворити в сучасному стилі події де зберігається й доноситься до дітей істинні уявлення про все суще в світі. Проникливі, мудрі люди, які зуміли тонко, глибоко спостерігати, пізнавати світ з усіма явищами й живими істотами від рослини, тварини, птиці й до людини.

Сучасна казка - це особливий літературний жанр, історія, психологія, що розвертається в позачасовому й непространственном вимірі. Діючі особи такої історії - вигадані персонажі, що попадають у складні ситуації й виходять із них завдяки помічникам, найчастіше наділеним чарівними властивостями. При цьому підступні лиходії лагодять їм різні підступи, однак в остаточному підсумку добро перемагає. Створення казок XXI століття має особливу психологію та історію і можливість виплутуватися з непростих положень, із честю виходити з випробувань, перемагати страх - і будь-яка казка кінчається щасливим фіналом. Психологи думають, що в джерелах казки лежать первісні звичаї та обряди. Деякі звичаї , обряди забулися - розповіді ж збереглися як джерела корисних і повчальних знань.

Українські казки належать до словесних витворів авторів, що доступні, зрозумілі й найменшим, і дорослим, які мають усвідомити історичний період життя українського народу.

Ганна Карнаухова
м. Чернівці, 2010 рік.

Давним - давно у карпатських лісах живуть дикі звірі. Отож мріє Лисичка - Сестричка організувати екскурсію звірів до міста Києва і стати екскурсоводом. Одного дня відбувся звіриний схід. Всі говорили звірі, здійснити екскурсію до столиці України. Вовчик гордо вигукнув: «Ми підемо всі гуртом до міста Києва!»

Тут Зайчик, Ведмедик, Вовчик, Їжачок, Козуля та Олень охоче підтримали цю пропозицію. Купили звірі собі рюкзаки, досхочу їжі і вранці вирушили пішки до Києва, а руда Лисичка стала екскурсоводом. Через вісім днів вони прибули до столиці України.

Зелений Київ зустрів гостинно, радісно гостей з Буковини. Зупинились в готелі «Карпати». Дуже сподобалась назва, бо нагадувала про рідні місця, гори Карпати, в яких вони живуть.

Наступного дня замовили зручний автобус для екскурсії по Києву. Дикі звірі охоче відвідували різні музеї, виставки, зоопарки, ботанічний сад, атракціони, спортивні змагання та телепередачу «Розсміши коміка» де прийняли участь. Надивившись на красу української столиці, звірі все ж заскучали за своїми горами Карпатами. Через декілька днів вони замовили квитки на потяг «Київ - Чернівці» і повернулись додому. Всі дякували Лисичці екскурсоводу за цікаву поїздку до столиці України.

Життя жителів Карпат пішло своїм чередою. Лісовими стежками між деревами ходять олені, дикі кози, свині, видри, лисиці, борсуки, вовки, зубри, ведмеді, стрибають рисі, білки. А на гірських полонинах поблизу сіл Лопушна та Долішній Шепіт можна зустріти сотні рослин «зеленої аптеки». Серед них: чебрець, арніка, звіробій, дев'ятисил, афини. Саме серед цього різнотрав'я вдихаючи п'янкі пахощі духмяних трав влітку господарюють чабани випасаючи отари овець та великої рогатої худоби, спостерігаючи за летом орлів, яструбів, соколів та сліпучо-білими гірськими засніженими вершинами.

Долинами з ранньої весни до пізньої осені чаклують ґаздині на своїх присадибних ділянках, ланах біля кукурудзи, ячменю, пшениці, буряка, картоплі. У зелені груш, яблунь, слив та винограду потопають оселі оповиті віночком чорнобривців, троянд, півоній, хризантем.

Тут казці кінець, а хто слухав молодець.

Якось у літку я поїхала до міста Києва. Центр міста. Дивлюсь рекламні надписи на магазинах: «Хлібні вироби», «Морозиво від Діда Миколая», «Соняшник» та інші. Вирішила зайти до крамниці «Соняшник», і купила дев’ять різних сортів зернят. На вигляд насіння здорове, немов живе та розумне. Зернятка засипала у дев’ять мішечків. Стали зернятка чекати весни та мріяти: «Настане на Україні весна, посіють нас у землю, ми виліземо і будемо ціле літо носити модні великі білі та чорні капелюхи, і у кожного буде багато-багато соняшникових братиків і сестричок білого та чорного кольору, немов ті діти із казок різних країн світу, яких приносять Лелеки…».

Настала весна. На початку тижня першого місяця весни соняшникові зернятка висипали з мішечків і вони заховались під новою коричнево – чорною ковдрою - землею, де їм дуже сподобалось та добре.

Інших зернят висипали в розпечену пательню смажитись, яка дуже розпеклась. Тут зернятка почали лускатись і кричати до інших зернят : «Якщо ви хоч на мить залишитесь, то вас теж засмажать і мрії пропадуть, а значить треба негайно вибиратись звідси, просити, щоб вітер переніс у широке поле, туди, де чисте повітря і вдосталь води, - сказало вчене соняшникове зернятко». Добравшись до омріяної землі, всі заспокоїлись потрапивши у землю. Київські зернятка вигукнули: «Ми вільні!».

Ціле літо дощ поливав своїми капельками, а сонечко ласкаво направляло промінці немов рученята, обігрівало кожне зернятко. Так вони вилізли із землі, у всіх чуби зелені щодня підростали, доки не виросли білі та чорні капелюхи. На капелюхах появилися соняшникові родини. Зернятка стали дорослими, як кажуть у народі «достигли».

Минуло багато років, і на полях України розпросторилися соняшникові лани, і кожний наступний соняшник зберігав пам’ять про Анну і київський магазин «Соняшник – 1999» і їх прародичів..

Любі діти, сьогодні неділя, і я пишу для вас нову казку. Читайте.

Колись давно жив собі один Лис. Дуже любив красти півників й їсти курей, і до пори до часу це йому миналося. Та одного разу кістка від півника застряла Лису в горлі, стало погано дихати, тільки піна з рота покотилася. Злякався Лис і швиденько подався до лікаря К.

-На твою болячку немає ради,- сказав лікар К.-Надто глибоко застрягла кістка, доведеться тебе оперувати.

-Ой, бідонька моя, жахнувся Лис і дуже засмутився.

Неподалік стояв Лелека. Побачив що Лис зажурився, підійшов до нього й питає:

-Що з тобою, куме? Чого зажурився?

-Ай, не питай куме, відказує з хрипом той.

-Настав край моєму життю. В горлі застрягла кістка від півника, а лікар К. пропонує операцію.

-Ану підійди ближче! - сказав Лелека Лису.

-О мій дорогий куме! Мій приятелю! – зрадів Лис.

- Якщо врятуєш мене з цієї біди, я зроблю для тебе все, що тільки забажаєш. Все життя буду тобі найкращим товаришем – ледве вимовив Лис.

Лелека підійшов ближче до Лиса, устромив довгого дзьоба в горло й почав витягати тихенько кістку. За півгодини кістку з горла кума було витягнуто.

Лисові одразу полегшало, він підвівся й подався до своєї домівки. Почекай, а хто ж обіцянку виконає ? Дякую скаже ? – вигукнув Лелека. Геть – перед моїх очей та більше не потрапляй, бо з’їм – сердито сказав Лис. Почувши ці слова лікар К. сказав: «пане, Лелека, ви зробили добру справу, а за це могли попасти до рота Лиса, це така подяка за спасіння життя всіх лисів…». Нічого не відказав на те Лелека, тільки подумав, шо тим, хто забуває про дане слово добродіяння, допомагати не варто. На Буковині кажуть: там, де сила не зарадить, мудрість дає раду.

Дорогі діти, пам’ятайте про це. Цій казці кінець, а хто слухав молодець.

Чув від діда про надзвичайно красиву квітку - едельвейс. Її чарівну красу помічає не кожен. Почувши про едельвейс багато просять показати її але побачивши, часто розчаровано говорять: "Це і є едельвейс?.." А тим часом едельвейс привертає до себе увагу своєю красою, він став не лише символом гір, але й любові, відваги і мужності.

Про цю квітку існує багато легенд, казок, розповідей. Дорогі читачі, слухайте мою казку - розповідь.

Давно це було. Багато років пройшло з тих пір, літо змінялося зимою, а зима літом. Гори змінили свою форму, річки поміняли русла. Місця, де сталася ця історія, це гори Карпати пригадував Дід. Я вирішив знайти цю квітку, а значить зустріну горянку дивовижної краси. От як це було: «У одному далекому маєтку жив господар, господарка і їх донька - прекрасна Олександра. Не було рівного по красі молодій дівчині. Багато молодих хлопців та парубків з'їзджалися звідусіль просити її руки, але всім вона відмовляла.

- Я вийду заміж лише за того, хто принесе мені прекрасну квітку, едельвейс - відповідала вона.

Звістка про її бажання швидко рознеслася по різних селах. І молоді хлопці та парубки відправилися в гори, щоб знайти цю квітку і принести Олександрі. Кожному хотілося стати чоловіком прекрасної молодої дівчини.

Але високо в горах зростала квітка , едельвейс, неприступні були дороги до неї, та і не було доріг - одні гострі високі скелі.

І коли молодий парубок хотів дістатися скель, то не всякий зважився відправитися за квіткою вгору. Хтось злякався крутих скель, хтось поліз і розбився, не стримавшись на небезпечних схилах, а хтось взагалі відмовився від цих пошуків і відправився в свої маєтки, там теж були хороші дівчата, правда не такі красиві як Олександра.

Йшли роки, але ніхто не міг зірвати заповітну квітку. Дуже високо вона зростала, а скелі надійно захищали її.

І ось одного дня, молодий хлопець вирішив випробувати себе і відправився за квіткою. Він йшов тиждень, другий, а потім і третій. Після багатьох важких днів дороги підійшов він до крутих скель. Не злякавшись скель, що насупилися, поліз він вгору. Успіх посміхнувся хлопцю, оскільки він був сміливий, мужній, і чиста була його душа.

Важко дався йому підйом. Розірвав він одяг об гострі скелі, подряпав руки і ноги до крові, але досяг місця, де зростала квітка едельвейс. Розступилися грізні скелі, і відкрили цю маленьку і беззахисну квітку. Вона виявилася ніжною і пухнастою, зовсім не такою, як скелі, що громадяться довкола. Зірвав хлопець квітку і відправився в зворотню дорогу. Але ще важче була дорога назад, скелі не хотіли віддавати свою квітку, яку вони охороняли день і ніч, вкриваючи від холодного вітру і пекучого сонця. Камені сипалися з під рук і ніг, колючі кущі, що зростали поруч, рвали одяг і дряпали хлопця. Дощ і сніг, гнані вітром, обрушувалися на нього. Але успіх знову супроводжував його, а може він думав про Олександру, і це допомагало йому справлятися зі всіма негодами і труднощами. І ось нарешті він приніс квітку в дім дівчини.

- Ось та квітка, яку ти просила, Олександро - сказав хлопець.

- Ти єдиний, хто зміг виконати моє бажання, - відповіла дівчина.- Ти сміливий і мужній. Будь моїм чоловіком!

Адже той, хто зможе дотягнутися до едельвейса - знайде мужність, а успіх ніколи не покине його. А серце дівчини якій він приніс квітку- буде належати йому завжди. В народі співають:

Виженка — село в Україні, в Чернівецькій області, Вижницькому районі. Відома з XVIII ст. як Верхня Вижниця. Повз село пролягає шлях до перевалу Німчич (Турецька Вершадь - 586,3 м). Є центром зеленого туризму Буковини. З 1859 р. і до Першої світової війни Виженка була австро-угорським курортом. Однокупольна дерев'яна церква Івана Сучавського -1792 році в гуцульському стилі. Поруч — побудована у 1848 році каплиця на честь ліквідації кріпосного права на Буковині. Дерев’яна і вкрита бляхою Миколаївська церква 1920-ті роки.

Виженка входить до складу Вижницького району. Район розташований у південно-західній частині Чернівецької області. По річці Черемош він межує на південному заході з Косівським районом Івано - Франківської, на південному сході — зі Сторожинецьким, а на заході з Путильським районом Чернівецької області та на півдні з Румунією.

На основі археологічних знахідок відомо, що перші стоянки людей з'явилися тут ще в період палеоліту. З того часу кількість поселень поступово збільшувалася. Одна з найбільш ранніх письмових згадок датується 1158 роком про фортецю Городок на Черемоші (Вижниця), зруйнованої монголо-татарами у середині XIII століття. Згодом зустрічаємо в літописах Вашківці, Карапчів,Замостя, Вилавче.

Понад сім століть край входив до складу різних держав: Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Молдавської держави, Польського королівства, Османської, Російськоїімперій, Австро-Угорщини, Румунії, Радянського Союзу і з 1991 року в складі України. Протягом цього періоду проходив процес зближення та впливу одного народу з іншим. Про цей час в історії краю збереглося чимало казок, легенд, епосів, переказів, назв і місцевостей того чи іншого населеного пункту. Найвідомішими є легенди про Аннину гору, скарби Довбуша на Стебнику, про Судилів.

Історичні події району пов'язані з селянським повстанням Мухи та Лук'яна Кобилиці, перебуванням гетьмана Пилипа Орлика, діяльністю відомого європейського політика Миколи Василька, російського генерала Карбишева.

Навколо назви районного центру точиться чимало суперечок. Саме звідси починаються гори Карпати і ще у XII столітті за правління князя Ярослава Осмомисла збудовано фортецю. Навколо неї стояли вежі, на яких чатували вартові. 1259 року на Буковину прийшли війська монголо-татар під керівництвом Бурундая і зруйнували усі укріплення, зокрема Городок на Черемоші (Вижниця). Уціліла одна вежа, і це дало нову назву поселенню. Легенди свідчать, що Вижниця походить від дерева вишні, яких тут багато; воза та ваги що пов'язано з торгівлею; висоти, і звідси — Вижниця, Возниця, Важниця, Вежниця, Вижній та прізвища священика Вознюк…

У XVIII столітті Вижниця була одним з найбільш населених пунктів Буковини. Крім українців, тут проживали вірмени, євреї. Останні займалися ремеслом та торгівлею і в 1767 році молдавський господар видав грамоту на право торгового містечка. З приходом до влади Австрійської монархії у кінці XVIII ст. відбуваються чималі зміни. Замінюється кріпаччина на панщину, починається розпад сільської общини, засновується православний релігійний фонд, починається сплав лісу по річці Черемош, дозволено ввозити алкогольні напої, вводяться нові податки, запроваджується садіння картоплі, розводяться сади, будуються церкви, школи.

Утиски місцевого населення призвели до того, що воно стало писати скарги, брати участь у русі опришків під керівництвом Мирона Штолюка (1817–1830) та селянському повстанні під керівництвом депутата австрійського парламенту Лук'яна Кобилиці у 1848 році, що призвело до ліквідації кріпаччини та багатьох панських повинностей.

Великий внесок зробили для Вижниці депутат австрійського парламенту Микола Василько та бургомістр Марк Фогель на початку XX століття. До першої світової війни вони зуміли організувати будівництво електростанції, лікарні, каналізації, бурси для гімназистів, гімназію, школи токарства, різьбярства та металевої орнаментики (нині коледж прикладного мистецтва), школи, брукованих доріг, приміщення залізничного вокзалу. Цікавим був національний склад містечка у 1900 році. У ньому проживали 199 українців, 3977 євреїв і 270 поляків та німців.

Вижниччина славиться вченими, художниками, письменниками, поетами, майстрами народної творчості. Її вихідцями є Юліуш Косак, Ганна Чарторийська, Темістокль Вірста, Георгій Гарас, Аристид Вірста, Лео Штерн, Манфред Штерн, Опанас Шевчукевич,Назарій Яремчук, Йосиф Бург, Олег Ангельський, Сократ Іваницький, Дмитро Загул, Василь Михайлюк, Одарка Киселиця, Тарас Бойчук, Алла Дутківська, Марія Миколаївна Лобурак та Ганна, Ольга Василько. Тут отримали благословення і наснагу письменники, поети, композитори Юрій Федькович, Володимир Бабляк, Борис Гончаренко, Корнило Устиянович, Марія Устиянович-Бобикевич, засновник ансамблю «Смерічка» і основоположник нового музичного стилю в естрадній музиці 60-х років на Україні, народний артист України Левко Дудківський. Герой України, співак Василь Зінкевич та лауреат Шевченківської премії, видатний актор і кінорежисер Іван Миколайчук.

Саме з нашим краєм пов'язано сім років життя провидця, одного з засновників релігійної течії хасидизму Баал Шем Това. Саме тут Бешт отримав наснагу на великі справи, які сьогодні продовжують тисячі релігійних общин хасидів багатьох країн світу. У с. Виженці, поблизу Вижниці збереглася його купальня і за живильною водою гірської річки приїздять євреї з США, Австрії, Угорщини, Ізраїлю, Швейцарії та інших країн світу. У Вижниці знаходилася школа равенів (священників), 11 синагог. У 1902 році проходив з'їзд хасидів, на якому побувала велика кількість представників єврейської національності з багатьох країн світу.

У 1859 році розкрито цілющі властивості місцевої природи, а тому регулярно на відпочинок почали приїздити сюди жителі багатьох міст та містечок Австрійської імперії, а згодом боярської Румунії. За роки Радянської влади відбулося чимало змін, які були однотипними по всій державі. Влада звертає увагу на можливості курортної зони, але разом з тим не довели цю справу до кінця. З 60-х років ХХ ст. працював піонерський табір, а згодом на його базі відкрито туристичну базу «Черемош». У нас можна лікувати велику кількість хвороб на основі мінеральних джерел, та на жаль не збудовано жодного санаторію.

На господарську діяльність населення впливають водні ресурси басейну річки Дунай. Найбільшими є річки Сірет і Черемош, які приваблюють багатьох любителів — екстремалів підкорювати непокірну річку з весни до осені. З 1816 р. до кінця 70-х років ХХ ст. по річках сплавляли ліс, що давало можливість заробляти лісорубам, плотогонам на проживання. По сьогоднішній день заготівлею і обробкою деревини займається чимало підприємців малого і середнього бізнесу.

Район багатий на лісові масиви. Недалеко від домівок Берегометської зони ростуть ялини, буки, але в той же час можна зустріти березові гаї, а також вільху, модрину, дикі яблуню, черешню, грушу, кущі малини, ожини та інші. Щоденно приходять з весни до осені в такі місця сотні грибарів на тихе полювання щоб зібрати дари природи: білий гриб, підберезник, сироїжки - голубінки, опеньки.

Лісовими стежками між деревами ходять олені, дикі кози, свині, видри, лисиці, борсуки, вовки, зубри, ведмеді, стрибають рисі, білки. А на гірських полонинах поблизу сіл Лопушна та Долішній Шепіт можна зустріти сотні рослин «зеленої аптеки». Серед них: чебрець, арніка, звіробій, дев'ятисил, афини. Саме серед цього різнотрав'я вдихаючи п'янкі пахощі духмяних трав влітку господарюють чабани випасаючи отари овець та великої рогатої худоби, спостерігаючи за летом орлів, яструбів, соколів та сліпучо-білими гірськими засніженими вершинами.

Долинами з ранньої весни до пізньої осені чаклують ґаздині на своїх присадибних ділянках, ланах біля кукурудзи, ячменю, пшениці, буряка, картоплі. У зелені груш, яблунь, слив та винограду потопають оселі оповиті віночком чорнобривців, троянд, півоній, хризантем. Рано-вранці на підліс - сях, полях біля водойм можна почути переспів жайворонків, ластівок, синичок, глухарів, рябчиків, перепілок, стрекотіння сороки, кування зозулі.

Зі сходом сонця на берегах річок та озер чатують з вудками рибалки ловлячи сонну форель, окуня, карася, коропа чи щуку. А поруч намагаються їм допомогти чайки, дикі качки та гуси на льоту хапаючи рибину або занурюючись за нею у воду.

Особливою увагою на Вижниччині користується форелеве господарство у селі Лопушна де вирощують мальки риби.

Вміють горяни з гостями відпочивати в шаленому танку «Гуцулки» під звуки бубна, цимбал, скрипки на різних забавах, весіллях, хрестинах. Самодіяльні народні колективи «Смеречина», «Черемшина» показують через танець звичаї, традиції, культуру гуцулів та українського народу далеко за межами України — у Польщі, Румунії, Югославії, Франції, Росії, Чехії, Бельгії.

Багато збирається гостей на пісенний конкурс імені Назарія Яремчука та міжнародний гуцульський фестиваль. На останньому по всіх горах лине звук трембіти, грають троїсті музики, горить гуцульська ватра, вариться смачний бануш на сметані, смажиться шашлик.

Особливе захоплення викликає у відпочиваючих туристичної бази «Черемош», пансіонату матері та дитини у селі Виженка, дитячого табору «Юність» смт. Берегомет, представників зеленого туризму відвідини Вижницького національного природного парку, урочищ Лужки, Яворів, Протятого каміння, купання у річках Черемош та Сірет, гори Стіжок і обов'язково печери Довбуша та підйомника гірськолишної траси с. Мигове та перевалу Німчич.

Природа щедро обдарувала нас мінеральними джерелами будівельними матеріалами: піском, камінням, глиною, пісковиками які багато століть служать місцевому населенню для виробництва цегли, черепиці, гончарних виробів.

Та найбільшим даром є незаймана природа: чарівні краєвиди, чисте озонове повітря, гірські річки з порогами, водоспадами, полонинами, що залишають незабутнє враження та бажання ще раз побувати у нас.

Вперше Іванко знайшов камінчики у селі Виженці, які блищали на березі, вимиті бурними потоками річки Черемош.

- Погляньте ! – захоплено вигукнув Іванко. – Вони світяться, немов живі.

- Іванко підняв один камінчик. Він мінливо поблискував вологими боками і здавався живим. - А он ще й ще !

Камінчиків було багато, і такі вони блискучі та гарні, що Іванкові хотілося всі зібрати та забрати з собою.

- Отой камінчик схожий на чобіток ! – вигукнув він. – Справді, ніби чобіток з барвистими халявками. А он той великий, жовтий немов гусяче яйце. Оцей – з куряче яйце. Той – з рожевим вершечком.

Були тут і смугастики, схожі на зебру, і горбаті, як верблюди.

- А он той немов вогонь горить !

Іванко підняв його. Він був жовтий – жовтий, аж ніби світився всередині.

Незабаром Іванко назбирав повні кишені живих камінчиків. Ще й татові повну кишеню наклав.

Він повезе їх додому, далеко на схід України. Восени і взимку вони йому нагадуватимуть про літо.

- Нехай камінці живуть у нас? – сказав Іванко.

- Гаразд, - згодилися тато й мама.

Камінчики лежали на столику поряд з іграшками, але вони чомусь уже не нагадували Іванку про літо. Потьмяніли, стали сірі й шорсткі, немов постаріли. Навіть отой жовтий – жовтий, що світився всередині, згас. Що з ними сталося, Іванко не знав.

- Гори, річка – їхній дім, - пояснив татко. – Не можуть вони без них. Іванко засмутився. Йому було шкода камінчиків. Але ще більше було шкода, що вони згасли.

- Відвеземо їх до річки Черемош, - нарешті сказав Іванко. – Може, знову засвітяться.

Влітку Іванко з татом та мамою знову поїхали в гори і побачили живі камінці на Черемоші. Хлопчик опустив камінці у річку, хвиля лизнула їх, ніби пробувала на смак або впізнавала, чи не чужі вони.

І камінчики радісно заблищали. А отой жовтий – жовтий аж засвітився всередині, ніби там хтось увімкнув потайний ліхтарик.

- Вони знову ожили ! – радісно закричав і заплескав у долоні Іванко.

Діти, приїжджайте до Виженки і побачите чарівні камінчики та краєвиди місцевості на Черемоші.

Їхала Анна по Дорозі. Аж чує раптом розмову Дороги з Будівничим : побудували довгу та широку дорогу, люди назвали чарівною, адже тепер можна по ній їздити, каблуками топтати та підковами. Уже багато років по моїй спині їздять малі та великі машини. Хто на візку, хто на велосипеді, а хто й на автомобілі. А я, може, теж їздити хочу. Якщо мене ніхто не покатає, візьму і зупинюсь!

Анна почула, здивувалася і замислилась. А може, Дорога недарма ображається? Ходити та роз’їжджати по ній всі охочі. А якщо їй теж забажалося покататись, то чому б тому й не бути?

Подумала Анна та й сказала:

- Гаразд, поїдеш і ти. А Дорога зраділа та й каже:

- Ну, дивись, дотримай слова. А доки обіцянки не виконаєш, я від тебе не відійду ні на крок.

І тут, як попереджала, Дорога зупинилася. Але, на щастя, біля оліймо – жирового комбінату по вулиці Марії Терези місті Чернівці. Анна вийшла з автобуса і попрямувала до цеху. А Дорога ані на крок не відстає. Так разом до цеху і увійшли.

- То де ж ти мене покатаєш? – сміється Дорога.

- Чи не тут?

- А чому б і не тут,- натиснула на кнопку Анна. – поїхали !

Тієї ж миті й справді зрушила з місця, поповзла-поїхала Дорога.

- Ото вже накатаєшся! - вигукнула Анна. – Тепер ти – Доріжка конвеєра.

Дорога здивувалася, але, звичайно, й зраділа. Нарешті й вона їде. Та й називають її в цеху не інакше, як шанобливо – Головним конвеєром. Їй це дуже подобалось і чимдалі ставало все цікавіше : а що саме везуть на конвеєрі? Дорога впізнавала добре знайомі їй речі:

- Та це ж пляшки з олією!

- О, то ж кабіна!

Чим далі посувався конвеєр, тим ставало зрозумілішим: люди виробляють олію з соняшника…

- Бувай здоровий! – попрощалася з конвеєром де проїжджали пляшки з олією Доріжка.

- До скорої зустрічі!

С пустившись з конвеєра Дорога рахувала пляшки з олією, які сходили стрічкою конвеєра, але потім загубила їм лік.

Ось закінчилася робоча зміна, і Анна пішла з цеху. А Дорога від неї не відстає – навіть біжить попереду. Дякує за те, що Анна її покатала. І так сподобалося Дорозі кататися, що відтоді, де не зустріне Анну – просить:

- Покатай мене ще! А то знову зупинюсь.

І таки зупинилася. Добре, хоч цього разу біля Епіцентру тобто торгового супермаркету. Що тут робити? Хочеш не хочеш, а покатаєш. Піднімаємось по електричній доріжці-сходах на другий поверх. І це все,- сказала Дорога. Так мало, а я хочу ще ? То пройди вперед і спустись по електричній доріжці вниз, а потім верх. О, так можна покататись. Пройшла Дорога по другому поверсі, підійшла до електронної доріжки і поїхала вниз, а потім знову вверх, так повторила декілька раз. Як обіцяла Анна, так і зробила.

- Добре,- погодилась Анна. - Завтра до міста Києва їду. Там і покатаєшся на «Каруселях» вниз та вгору.

До станції метро зайшла в місті. Дорога за нею - та й поїхала. а дальше поїхали до парку розваг. Так сподобалось кататись на каруселі, шо Дорога забула про те що потрібно повертатись до роботи…

Доріжкою ескалатора в місті. До поїздів Анну вниз везе. Хоче з метро на вулицю вийти? Знову на ескалатор стає. Їде Доріжка вгору.

Так і повелося. Їздить чарівними шляхами - дорогами, але ж катає і Дорогу.

Пора року на Буковині зима, чудова для людей та звірів і птахів.

Розповідь простелила білу скатертину в лісі, а чим пригостила? Снігом усі харчі засипала та заморозила.

- Ну, зимо, доки жива, - зарохкав дикий кабан,- котила б чимдуж на своїх санях з Карпатського лісу. А не то дивись – затопчу ратицями, іклами шубу продірявлю.

…На узлісся вовк вийшов. Ой, як набридла і йому зима - холодна та голодна. Тупнув він простелила білу скатертину в лісі, а чим пригостила? Снігом усі харчі засипала та заморозила.

- Ну, з Івано-Франківського лісу. А не то дивись – затопчу ратицями, іклами шубу продірявлю.

…На узлісся вовк вийшов. Ой, як набридла і йому зима - холодна та голодна. Тупнув він простелила білу скатертину в лісі, а чим пригостила? Снігом усі харчі засипала та заморозила.

- Ну, зимо, доки жива, - зарохкав дикий кабан,- котила б чимдуж на своїх санях з Львівського лісу. А не то дивись – затопчу ратицями, іклами шубу продірявлю.

…На узлісся вовк вийшов. Ой, як набридла і йому зима - холодна та голодна. Тупнув він лапою, клацнув зубами та й каже:

- Ану, забирайся, зимо, геть з українських лісів !

Прокинувся бурий ведмідь у бар лозі. Правою лапою протер очі, а лівою насварився на зиму:

- Іди вже геть з Українського лісу, доки я не розсердився.

А зима не боїться, снігом сипле, вітрами висвистує.

А ось із-за хмари крилатої сонце пливе. Бачить зима, а на галявинці у лісі чарівна, весняна квітка з – під снігу голівку підвела. Така ніжна, білява. Чи здається зимі, чи справді співає квітка ? Голосок в неї такий ніжний, тоненький. А може, то струмок задзвенів? Невже сніг тане? Невже їде у санях в Україну весна.

Ані дикого кабана. Ані вовка, ані ведмедя не злякалася зима. А чому ж загнала мерщій у лантух вітри та снігопади, завірюхи й хуртечі і щодуху світ за очі? Тому що паросток карпатської весни побачила – ПІДСНІЖНИК.

Я чула, як летіла над землею Пісня. Аж раптом згори голос кличе . Дивлюся – а Сонце долоньку - промінець до вуха мого приклало.

- Ой, говорить, – чути погано. Линь вище. Я хочу танцювати з метеликами. Зажурилася Пісня. Як до Сонця дістатися? Високо. Журиться, а її знизу теж хтось кличе. Поглянула на землю – чорніє рілля, гуркотить трактор обробити, оре лан хлібороб на Україні.

- Та не журись, чуєш, Пісня? - Чи я до роботи охоча - подивишся.

- Заспівуй - побачиш та почуєш, що буде. Мені самому не впоратися, - гукає. - Допоможи, - просить, - землю зорати, чуєш?

І вір не вір, тільки заспівав хлопець - Хлібороб - у нього крила виросли та і сам немов підріс. І те, що робив би день, встиг з Піснею за три години, а що робив би тиждень - скінчив за сім годин тобто день. Говорить хлопець до Сонця: з піснею і посіяв, і виростив, і зібрав та спік хліб. Милується свіжим хлібом: круглої форми, гарячий та запашний. Сяє, мов те Сонце. Хлопець звів на Сонце очі: кругле, тепле, здається, мов той буханець, запашне. Сяє в небі свіжоспеченою круглою хлібиною. Чорні брови чогось зсунуло.

- Ой, чом Пісне, забарилася ? - сердиться. - Мені не чути, а я танцюю.

Знову Пісня зажурилася. Підняв голову і подумав, он як до сонця високо! Спробуй злетіти ! Як тут бути? От і питає в хлопця - хлібороба Поради. А Хлібороб і каже:

- Як дістатися Сонця - не мені тобі радити. А тільки от що: лети увесь час понад річкою, за її течією. Довго чи ні летітимеш, а між небом і землею знайдеш мого брата, В нього сила казкова, а рука залізна. От побачиш. Та скажи, що вітає його старший брат, і оцю хлібину передаси. А себе моєю посестрою назвеш та й розповіси, яка в тебе скрута. До Сонця братові ближче, ніж мені, може, й дізнаєшся, як дістатися. Щасливої тобі дороги! А до роботи ти справді охоча, швидка - щире тобі спасибі.

Зробила Пісня, як хлопець-Хлібороб звелів. Довго чи ні летіла, аж врешті поміж землею і небом справді побачила людину. Сидить у кабіні підйомного крана. Рука в чоловіка залізна, сили казкової. Зводить він руками багатирськими місто білокам’яне.

Враз відчув вітровий вихор, що влетів у кабіну, але це була Пісня. Зрадів.

Передала від брата братові привіт. Відламав Будівничий скибку від буханця - смачний! Добрий виростив хліб брат! Тай Пісні зрадів Будівничий.

- А чи вправна ти до роботи?- питає. - Давайте зводити нові будинки у місті Чернівцях. Як їх без пісні будувати?

- Гаразд, - погодилася Пісня. - Чи я до роботи вправна - сам подивишся.

Заспівуй, а що буде - побачиш. І вір не вір, тільки - но заспівав будівничий посунули будинки вгору поверхи один за одним,,, як у казці, не по днях, а по годинах. І що робив би сам Будівничий за два, три роки встиг з Піснею за рік.

Постали на зелених берегах річки Прут диво багатоповерхові будинки. Позирають у річку, мов у люстро. Зелені дерева та квіти усюди. Під мостом плавають дорослі і діти, немов лебеді. А на вулицях міста Чернівців бігає дітвора з повітряними кульками. Тут - співи, там - танці. Між небом і буковинською землею співає і молодець славний - Будівничий вправний, а звати його Андрієм. Ой, і високо ж збудували багатоповерхівки. Зазирають до їх вікон хмаринки, а на зміну їм, зазирають промінці сонця.

- Багато збудували будинків у місті Чернівцях? Самі співаєте, танцюєте, а я? Мені не чути. Чи довго ще чекати ? Де Пісня? Я теж танцювати хочу.

- Бачиш воно, - і показує на велику кучеряву хмаринку, - за нею лети. То в нього дороги до Сонця і питай. Та кажи, що вітають його брати. Та передаси від нових будинків ключі. На новосілля запрошуй. У нас тепер новосіль, як зірок в небі. А за поміч дякую тобі. Полинула навздогін хмаринці Пісня.

Довго чи ні летіла, тільки на зустріч їй - Тінь Людини. Лине у космічному кораблі.

- Ти, - питає Пісня, - куди?

- До Сонця, - відповідає, до космічних зірок.

- Чи не доводяться братами тобі Хлібороб з Будівничим ?

- Так, - дивується Космонавт, - а ти звідки знаєш ?

- Я їхня посестра, каже Пісня. - З Хліборобом землю обробляю. З Будівничим будинки та міста зводимо.

Зрадів добрій звістці від братів Космонавт. Узяв чудо - ключ, і пообіцяв поїхати та вручити їх людям у нових квартирах. От тільки до Сонця та зірок злітаю.

- А ти ? - мовив до Пісні. - Летімо разом. Як людині без Пісні ? Ніяк не можна. Земля без Пісні - Земля ? Хіба небо без Пісні - небо?

І полетіли до Сонця разом.

Лине у зоряному просторі космічний корабель. Земля Велика та рідна в Людини перед очима. Душа радіє як тут не заспівати ?

Аж до Сонця Пісня долинула. Та й пішло у танок Сонце з Тіню Людини.

Замість хустки хмаринку вхопило. Жовті промінчики-кіски в різні боки розлетілися. Щічки, мов яблучка: жовті, червоні розчервонілися.

А кришталеві черевички видзвонюють.

Танцюй, танцюй зі мною, Сонечко. Летить вітерець легенький, який несе на спинці дощик з Карпатських гір по всій Україні, Європі…

Сталося це в одному Карпатському казковому лісі.

Прийшли якось звірі до старої Сови за порадою.

- Допоможи, - кажуть, - усе знаюча Сово! Проблема у нас. Жили ми колись у лісі в мирі та злагоді. А зараз тільки і робимо, що лаємось. І гірше за усіх Вовк. Зовсім озвірів! З'їсти усіх погрожує!

- Зовсім озвірів, кажете?! З'їсти погрожує?! Лаєтесь?! Немає миру та злагоди?! – перепитала стара Сова. – Це погано! Забули, мабуть, те, без чого миру та злагоди не буває.

- Забули. Самі знаємо, що погано, – зніяковіли звірі. – А от, як подолати це «погано», не знаємо.

- Добре, - каже Сова, - спробую вам допомогти. – Є у мене, друзі, «Книга гарних порад». Запитаю у неї. Може, яка з її порад знадобиться.

- Запитай, запитай, бабусенько Сово, як нам мир у наш ліс повернути! – зраділи звірі.

Узяла Сова «Книгу гарних порад», погортала…почитала… та й говорить:

- Знайшла я відповідь на ваше питання. Візьміть, отже, борошна, молока, дріжджів, олії…І спечіть пиріг. Однак, запам’ятайте одну умову – цей пиріг повинні пекти всі, без винятку. А щоб він смачний вийшов, кожен повинен підійти до цієї справи з любов'ю. Зрозуміло?

- Зрозуміло! Усе зрозуміло! – закричали хором звірі. – Спасибі тобі, бабусенько Сово!

Не гаючи часу, побігли звірі на галявину пиріг пекти. Хто піч кладе, хто борошно та олію несе… І так усе у них добре так дружно виходить!

Пекли, без малого, день. Кожен старався, як міг, віддаючи пирогові усе своє вміння та любов.

І коли гігантський пиріг був, нарешті, готовий, несподівано з’явився Вовк.

- Що, пиріг спекли?! – заричав він. – Скуштуємо! Та насамперед не заважало б мені чогось суттєвого з'їсти. Двійко зайчат, чи от...

Після цих слів усіх звірів із галявини, як вітром, здуло.

- Пиріг так пиріг. Теж непогано, – промурмотав Вовк, залишившись наодинці з пирогом. - А з тими зайцями я пізніше розберуся! – рикнув він услід утікачам

За півгодини від величезного пирога нічого не зосталося.

Сірий розбійник задоволено поляскав себе по череву, облизнувся та розцвів у широкій посмішці.

- Гей, звірятка! Зайці, білки, поросятка! Де ви?! Виходьте! За пиріг дякувати буду! – покликав він звірів.

Звірі, що ховалися за деревами й кущами, здивовано переглянулися. Таким Вовка ще ніхто ніколи не бачив.

- Ну, добре, добре, - продовжував Вовк. – Не ображайтесь. Визнаю, згрішив. Вибачте сірого. Ви навіть не уявляєте, як я вас усіх люблю!

- І нічого дивного! - пролунав голос Сови. – Адже пиріг, що ти, сірий, їв, - особливий. Виходить, надто багато любові та старання звірі в нього вклали, якщо навіть на такого розбійника, як ти, їх добрість подіяла.

Так у казковий ліс знову повернулися мир та злагода. А звірі згадали те, без чого, як миру, так і злагоди, не буває. Така народна мудрість.